Без мене

Звідти, де я вже півроку не був, повідомили: там народилася теличка.

Це особлива радість. Але я про такі речі останнім часом намагаюся не часто згадувати, бо вони позбавляють спокою — як усе, що відбувається без мене. Тобто ні — не все. Я давно навчився спокійно сприймати свою неприсутність у різних місцях і при різних подіях. Бо світ великий, навіть у трикутнику між Києвом, Черкасами й Полтавою, і нерозумно хотіти, щоб всюди бути.

Але отаке, як з теличкою — зосталось. Цього не вдається позбутися, навпаки, воно загострюється з роками. І нестерпно уявляти, що я таки туди колись приїду, а та теличка подивиться й ніби скаже: "А я тебе не знаю!" Що я відповім? Вона, звісно, не скаже, але й так усе ясно, що тут говорити.

Прийшли й побачили: Дуня вмерла

За оці півроку там сталося ще дещо, в чому я почуваюся винуватим. Пізно восени там народилося чорне чубате курча. Дуня — так його звали. Те курча проганяли од себе інші кури, коли всідалися на нічліг. А вже настала справжня зима. Й ніхто не знав, де Дуня ночує. А потім дізналися: у будці, з собакою. Так вони гріли одне одного. Й дуже подружилися, й снідали з однієї миски, хоч відомо, як собаки до такого ставляться.

А одного ранку, після особливо холодної ночі, було чути, як собака кличе всіх до будки. Щось там сталося. Прийшли й побачили: Дуня вмерла.

Я почуваю якусь дивну вину, і навіть не тільки перед тою чубатою Дунею. Я думаю й про тих курей, які її до себе не приймали. Вони дурні, це факт. Я міг би сказати їм про це. Я великий, сильний і страшний для них, отож, сказане мною звучало б переконливо. Але я на їхньому місці подумав би: "Тебе ж не було тут — що ти можеш про це знати?"