Щороку бабця Броня варила "смертельну горілку". Розливала в бутлі й ритуально закопувала під грушею. Цю горілку вона готувала собі на смерть, щоб дітям було менше клопотів із поминками.
Та щоліта діти з чоловіками, дружинами, свояками й сватами циганським табором приїжджали в село на городні роботи. Баба викопувала горілку: гостити і підтримувати бойовий дух. Під осінь заквашувалась нова порція "смертельної" і вкотре йшла в землю до наступного літа.
Моя двоюрідна сестра Свєтка бувала в селі частіше. Тож сприймала мене, як гостю, хоч і свою. І дуже ревнувала, коли я сідала до бабці на коліно і починала обмацувати її зморщечки на лобі. Зморшки були красиві й фактурні, мов у старої індіанки. А чоло — засмагле. Та, якщо розсунути зморщечку, шкіра всередині була біла, мов сметана. Бабця сміялася, а Свєтка сердилась і йшла в кущі барбарису. Поверталась, тримаючи руки за спиною.
— Вітко, гад колючий! — казала вона. — Я знайшла камінчика золотенького, а тобі не покажу. О!
Свєтка дуже ревнувала, коли я сідала до бабці на коліно
Якось бабця простягнула руку з розчепіреними пальцями та й питає:
— Як врізати цього чи цього пальця, якому з них дужче болітиме?
А після паузи:
— Отож. Оце я — як рука, а ви — як мої пальці. Ясно?!
Ми поваландалися на веранду, де на плиті стояла каністра з привареним унизу краником. Із краника звисав пшеничний колосок, по якому прозоро крапав у трилітровий слоїк ритуальний продукт. Ми попідставляли під крапельки пальці, а потім продекламували: "Мир-миром, пироги з сиром, ми дівчата краснії — поцілуймося!".
Коли мої спиногризи чубляться за те, кого з них більше люблю, мені щось щемить, наче врізаний палець. А "смертельної горілки", щоб прикласти на порізане, вже ніколи не буде.
1 
1
Коментарі
8