Кілька років тому зателефонувала приятелька знайомої і покликала на кастинг радіоведучих.
— Ви маєте постійну роботу? Ні? То нарешті матимете! — тішилася благодійниця.
Правду кажучи, гроші були вкрай потрібні. Мене оточили члени сім"ї, які з надією дивилися в очі.
Ентузіазму додавало те, що радіостанція розташована в одному з моїх найулюбленіших куточків Києва.
На радіо мені пояснили, що у стислий час маю розказати про себе якнайбільше і якнайцікавіше.
Радійна робота нагадує мені спілкування по телефону, якого терпіти не можу. Саме з цього повідомлення, зайшовши в студію і надівши навушники, я й почала розповідь.
Я пообіцяла працювати, доки не відцвіте бузок
Далі говорила, що офіси і ньюзруми мені огидні, і в корпораціях я затримуюсь лише місяць-другий — доки поправлю нестабільне фінансове становище чи зароблю на літній відпочинок. Сказала, що не могла проґавити нагоди відвідати райський куточок міста. Тому пообіцяла працювати на радіо, аж доки не відцвіте бузок.
Ошелешена керівниця проекту, відводячи погляд, пообіцяла зателефонувати.
Із моїм свекром трапилася схожа історія. Він любить її переповідати. Багато років тому дружина попросила його випрати закакані синові пелюшки. Свекор вважає прання пелюшок ганебною для чоловіка справою. Та людина він неконфліктна, тому не відмовився, а розвісив пелюшки на подвір"ї і взявся поливати зі шланга. Подивитися на це збіглися всі сусідки. Більше прати дружина йому не загадувала.
1 
1
Коментарі
2