З дитинства не любила цирку та зоопарку. Дресировані тварини викликають у мене якесь принизливе, таке, що про нього соромно говорити, співчуття. Дресирувальники скидаються на садистів. Надто ті, які муштрують котів. Звірів у клітках шкода, як невинно ув"язнених.
Звіринці нагадують схему тоталітарного суспільства. Де у птахів — підрізані крила. Де величні леви — харчуються падлом. Де метелики — засушені. А великі отруйні гадюки з безнадії, туги і браку життєвого спілкування іноді обирають за друга мишу, кинуту до тераріуму як живий корм.
У зоопарках тішилась хіба що з різних дрібних, на кшталт шимпанзе, мавп. Здається, лише їм життя у клітках — по кайфу. Мавпи б"ються, паруються, верещать, виховують дітей, розважаються, жбурляючи у публіку фекаліями.
Горила підняв руку і помахав у відповідь
Торік, пореготавши з мавпячої дрібноти, ми підійшли до останньої клітки. Там сидів величезний чорний горила. Шкіра на його обличчі матово лисніла, мов оббивка на сталінському дивані. З того обличчя на нас дивилися неймовірно сумні й мудрі людські очі. Стояли мовчки й заціпеніло. Одне проти одного. Ми та великий сумний примат. Аж моя, тоді ще 11-річна, донечка Леська раптом заплакала й сказала:
— Пішли звідси. Я більше ніколи не піду в зоопарк.
— Тримайся, — сказала я горилі. — Па-па, — і помахала рукою.
Не відводячи погляду, він підняв руку й помахав у відповідь.
Уже рік мене мордують сумніви: йти чи не йти знову до зоопарку? З одного боку — боляче й тяжко. Та з іншого: а раптом горила сумує і чекає на нас? Мов в"язень, який чекає на побачення з друзями.
1 
1
Коментарі
3