Кажани

У районі мого дитинства кілька років тому збудували ошатну церковку. Колись там росла стара сосна на три розчепірені стовбури. Малою я намагалася триматися якнайдалі від неї. Надто, коли починало сутеніти. Навіть завидна неохоче приставала на вмовляння подружок погратися там.

Річ у тім, що вечорами над сосною кружляли кажани. Від бабці я знала, що вони люблять дівоче волосся. А коли вже вчепляться, то нічим не віддереш — треба зрізати разом із косою.

Коли переїхала жити в інший район, кажани надовго зникли з мого життя. Та несподівано з"явилися знову.

Якось мій чоловік дивився по телевізору фільм жахів. А я пішла спати. Та невдовзі з криком: "Кажани!" скочила, немов ошпарена, з ліжка.

Виявляється, у стрічці теж показували цих тварин, тож чоловік поблажливо усміхнувся.

Вони люблять дівоче волосся

— У нас кажани! — перелякано, але цілком упевнено вигукнула я й помчала на кухню.

Чоловік ошелешено пішов за мною. На кухонній тумбочці справді висів кажан. Побачивши людей, він кинувся на фіранку. Звідти перелетів у мийку для посуду, де вишкірив свою моторошну пащеку. Я інстинктивно схопилася за волосся. А чоловік знайшов рукавиці з міцної гуми й узявся його ловити.

Біологи кажуть, що за 55 млн років існування цих тварин на Землі їхній вигляд анітрохи не змінився. Зате вони багато чого навчилися. Пахнуть ці потвори мускусно й солодкаво. Так пахне в старовинних церквах. Кажуть, саме порожні храми вночі — улюблене місце кажанів. Мабуть, і побудову церковки вони передбачили. Тому й літали навколо тієї сосни.

Та й візит до мене на 11-й поверх не був випадковим. Невдовзі я відрізала косу, яку носила все життя.