Останні роки під осінь починаю хворіти на юність. Проживаю її, немов у сповільненій зйомці. Уявний об"єктив пливе обдертими київськими генделиками із традиційними для початку 1990-х канапками із салом, пересмаженою кавою й паленим алкоголем. Із читанням віршів на брудних сходах, вітром у кишенях і байдужістю до того, що про тебе скажуть сторонні.
У юності сторонніх не помічаєш. Надто, коли маєш таких, як і сама, друзів: не надто влаштованих у житті й не пристосованих до нього. Згодом це минає. Як каже мій тато: "Соромно весь вік голою дупою світити". Життя приборкує, і замість свободи й молодості видає кожному по персональній "латці" на причинне місце.
Був у мене приятель Костик, з яким ніколи не домовлялися про зустріч, завжди перетиналися випадково і чомусь неодмінно восени. Хоч які б мали справи, довго не могли розійтися. Ми ніколи не телефонували одне одному серед ночі чи у скрутну хвилину. Тому нас навряд чи можна було назвати друзями. Ми валандалися прокуреними редакціями, обростали попутниками, вскакували в халепи, шукали, до кого наскочити б, щоб поспівати в теплі й не застудитися.
Він був красивий
Костик мав фізичну освіту, на хліб заробляв журналістикою, а за покликанням був співаком. Я рідко йому підспівувала. Переважно слухала. Він був красивий. А співаючи, занурювався в себе і зрештою заплющував очі, немов намагався сховати від сторонніх щось, чого їм бачити не варто. Мені це дуже подобалося.
Ми багато років не перетиналися. Про презентацію його сольного альбому довідалася із запізненням. Свою книжку віршів теж не знайшла як передати. А кілька днів тому Костик заснув і не прокинувся. Я не пішла прощатися. Злякалася побачити його заплющені очі та не почути голосу.
1 
1
Коментарі
9