Нещодавно знайома вивісила в Інтернеті фото дворічної доньки. Ліве очко малої прикрашав синець — наслідок невдалої зустрічі з рогом столу. Милуючись фоткою, я подумала: чому дітей не псують навіть синці? Уявіть-но дорослу панну з фіолетовим фінгалом під оком! Хай то буде хоч писана красуня, навряд чи така екстремальна прикраса викличе замилування.
Напевно, таки існує милосердна сила, яка як фізичні, так і душевні травми грамотно розподіляє протягом усього людського життя. Можливо, саме дитячим фінгалєтам мають дякувати дорослі дядьки з тітками за щасливі моменти свого життя.
1976 року, напередодні походу перший раз у перший клас, я загриміла з велика. Око запливло й не розплющувалося. Однак власний зовнішній вигляд не викликав у мене щонайменшого занепокоєння. Сумно стало дещо пізніше. До школи завітав фотокореспондент часопису "Україна", який мав нас фотографувати разом із першою вчителькою Катериною Федорівною на обкладинку цього журналу. Я не могла збагнути, чому мене залишили саму-самісіньку в класі, доки решта першачків гордо позували на подвір"ї? Тим більше, ніхто не мав таких розкішних бантиків, як я!
Око запливло й не розплющувалося
Згодом, обмірковуючи можливі варіанти такої дискримінації, здогадалася: в мене замість ока чітко проступали кольори прапора незалежної України. Якби я в такому вигляді опинилася на обкладинці радянського республіканського часопису, це цілком могло бути потрактовано як диверсія проти державного ладу.
Хай там що, але мені вдалося забути цю образу. Згадала вже за незалежності, через 17 років, коли пішла працювати в той-таки журнал "Україна". Там я не лише багато чому навчилася, а й зустріла коханого чоловіка. Дитячу травму Бозя відшкодував мені сторицею.
1 
1
Коментарі
3