Дітьми часто надибували на дорозі загиблих під колесами тварин. Нас навчили захисному обряду: "Не дивися та за сіре держися". Мерщій шукали на одязі сірий клаптик, хапались за нього й, заплющивши очі, давали дьору.
Інша річ, коли трагедія траплялася на нашій території.
Іноді на бабиному подвір"ї передчасною смертю гинули горобці. Якщо вдавалось видерти їхні трупики із пащеки лагідної, але спритної Мурки, ми з сестрою справляли бучний похорон. Лапки обмотували ганчір"ям, імітуючи капці, й запинали горобцю голівку. На нашу думку, пташка була, "мов жива". Потім клали у коробочку, ставили її на дошку, прикрашену поцупленими з бабиної шафи празниковими рушниками, і з плачами рушали траурною процесією по периметру подвір"я. Плачі були рясні та щирі. А співаний похоронний марш імітував фальшиві труби сільського духового оркестру.
Вперше я побачила справжній похорон, коли померла моя прабаба. Щоб не плуталися під ногами, нам із сестрою наказали погуляти на березі. Ми стрибали по купинах і тренувалися плакати.
Вперше я побачила справжній похорон, коли померла моя прабаба
Та, зайшовши до хати попрощатися, я не змогла не тільки заплакати, а й зрушити з місця. Погляд застряв на чорних лискучих шнурованих черевичках, у які були взуті маленькі прабабчині ноги. За моєї пам"яті вона ніколи таке взуття не носила.
Схоже потрясіння пережила вже в дорослому віці, довідавшись, що страшний похоронний марш, який лунав колись по прабабі, написав автор красивих вальсів. І коли той марш лунає не окремим шматком у виконанні сільського оркестру, а разом із рештою сонати, то можна слухати його хоч щодня. І нічого.
1 
1
Коментарі
7