"Зобразила своє серце, віддане моряку"

 

У шкільному музеї зберігають 97 вишитих картин

— Років сім тому пішли з дітьми на екскурсію. У нас є села, що зникли з карти, там ніхто не живе. Шевці — одне з них. Залишилися хати, що валяться. Через розбиті вікна виглядали потрощені вишиті картини й рушники. Стало жалко, це така праця людей іде в небуття. Ми вирішили зберегти народну творчість у вишивці. Бо коли людина кладе перший хрестик на полотно, вона стає ніби захищена, — розповідає директор Полузірського навчально-виховного комплексу Валентина Гаража, 60 років.

Валентині Володимирівні пасує блакитна сукня, прикрашена елегантною брошкою. Ідемо дивитися шкільну колекцію. Коридор школи більше нагадує картинну галерею. На стінах у рамках під склом висять десятки вишитих картин. Тут вчителі з дітьми облаштували Музей вишивки. За сім років зібрали 97 картин. Більшість — хрестиком. Кожна має свою історію.

— Цю картину принесла мій заступник, Надія Олександрівна Лях, — каже Валентина Володимирівна. Підводить до вишивки з якорем, серцем і книжкою. — Вишила її покійна свекруха, Олена Паньковна Лях, яка багато років працювала фельдшером. Після медучилища приїхала в наше село. Познайомилася з місцевим Михайлом Сергійовичем Ляхом, почали зустрічатися. Одного вечора він каже: "Завтра не побачимося. Мене вранці забирають в армію на шість років. На флот". Вона пообіцяла чекати. І дочекалася. За три роки вперше прийшов у відпустку, вони побралися. Олена Паньковна, як бачила якір десь на малюнку, не могла стриматися — вишивала ночами. У родині залишилося багато її картин, а одну передали в наш музей. Тут вона зобразила своє серце, віддане моряку.

Дві картини привертають увагу незвичною технікою — на чорному тлі розквітли білосніжні ромашки. Якщо придивитися, розумієш, що пелюстки зроблені з марлі.

— Одна жінка знайшла їх на горищі. Ми випрали, реставрували. Автор невідомий. Знаємо, що їх створили десь наприкінці 1940-х. Тоді був дефіцит страшний, ниток не було. А бинтів — море. Люди придумали вишивати бинтами. Ниток лише трішки — стебла, листя і серединки, — каже Валентина Гаража.

Під кожною картиною підписане ім'я автора та рік створення. Найдавніша вишивка — 1937 року, її зробила Марфа Кузьмівна П'ятак. Зображені закохані на тлі природи. Деякі сюжети повторюються — пара качок в очереті, папуги серед квітів, котики в кошику. На двох картинах — Ліщинівський будинок престарілих у Кобеляцькому районі.

— Для мене найцінніша картина, яку вишивала моя мама. Це рожеві троянди. Вона не встигла її доробити, померла. Закінчувала я, — голос Валентини Володимирівни стає сумний. — Хоч більше люблю в'язати.

Ефект картинної галереї підсилює малюнок на шпалерах. Золоті вертикальні смуги виглядають елегантно — забуваєш, що ти в сільській школі. Директорка каже, що шпалерам понад 10 років. Гарні, бо діти вміють берегти.

— Я в цій школі працюю 32 роки, з них 31 — директором. Уже вчаться діти моїх колишніх учнів. І навіть онуки. Картини й давні рушники висять просто в коридорах, нікому в голову не приходить їх псувати.

Йдемо на горішні поверхи дивитися рушники. Стіни біля сходів теж прикрашені вишивками. Є й три мальовані картини. На одній зображені гори й туман над долиною, на другій — пшеничне поле, на третій — хата над ставом.

— Цю картину 2009 року передала мешканка Судіївки Валентина Василівна Павленко, — показує на малюнок із хатою. — Знайшла її на горищі в поганому стані — порвану та брудну. Ми підправили дірки, почистили. На це пішло багато цибулі. Розрізали головки навпіл і відчищали полотно. Потім дізналися історію. На початку минулого століття в цій місцині жив хлопець, дуже покохав одну дівчину, хотів одружитися. Але батьки віддали її за заможного пана. Тоді хлопець намалював картину із хатою коханої, щоб хоча би в думках бути поруч.

У коридорі на другому поверсі дуже світло. Тут великі вікна, шпалери ніжно-полинового відтінку додають простору. Рушники розвішані на спеціальних кріпленнях. Не засклені. Можна торкнутися рукою й роздивитися вишивку.

— Раніше із Судіївкою мали спільний колгосп і сільраду. І спільний музей колгоспу в окремому приміщенні — великий і цікавий. Там було більше експонатів про Полузір'я. Тому в Судіївці скидали все в машину, привезли й поклали під сходами колишньої Полузірської сільради. Це трапилося десь на початку 2000-х, — продовжує Валентина Гаража. — Серед експонатів було кілька рушників кінця ХІХ століття, що непогано збереглися. Ми з дітьми й учителями забрали. Це полтавська вишивка — на обидва боки. А потім односельці поприносили з дому рушники. Зараз їх в колекції 67. Розвісили у коридорі, навчальних кабінетах, частину — в шкільному музеї.

На цьому ж поверсі в кінці коридору розташований музей школи і села. Вздовж стін — стелажі й вітрини з експонатами. Підлога встелена ароматним сіном.

— Щороку косимо сіно, сушимо, додаємо м'яти та васильків і застеляємо підлогу, — пояснює Валентина Гаража.

Дальній кут кімнати частково відтворює українську хату. Лава застелена домотканим покривалом, складена гора вишитих подушок. На покуті — ікони в рушниках. Одна із них датована 1933 роком. На підставках розмістили сільськогосподарське знаряддя початку ХХ ст., поряд — ножний млин. На окремій стійці — старовинний жіночий одяг.

— Приводимо сюди школярів на музейні уроки історії. Я сама вчитель української мови та літератури. З літератури рідного краю проводимо тут сім уроків на рік.

У музеї зібрані також зібрані матеріали, присвячені письменнику Юрію Дмитренку. Він живе в батьківській хаті в Полузір'ї.

— Йому 55 років, написав 55 творів. Передав деякі книжки й документи в музей. Тут є датований 1937 роком шкільний щоденник його батька, який навчався в Білорусі, — проводить екскурсію Валентина Володимирівна. — В музеї зібрані дані про наших земляків та історію Полузір'я від давніх часів до сучасності.

Є стенди зі світлинами про період колективізації та Другої світової війни.

Війні на Донбасі присвячений окремий стелаж — бронежилет і каска, прикрашені жовто-блакитними стрічками. На світлинах — українські бійці.

×