Уздовж озера в селі Тахтаулове Полтавського району тягнеться вулиця Набережна. В одному з будинків мешкає родина 41-річного Андрія та 38-річної Олени Якуніних. У червні 2014 року вони покинули Горлівку та втекли на Полтавщину. Забрали чотирьох дітей — 14-річну Ксенію, на рік меншого Івана, 12-річного Данила і Єгора, 8 років.
— Маємо двох котів і собаку. Коти жили тут, коли ми переїхали. А собаку віддав один чоловік, коли збирався за кордон, шукав гарні руки. Дітей привчаємо бути добрими, — каже Андрій Якунін.
Це високий чоловік міцної статури з добрим поглядом й акуратною бородою. Олена має пряме каштанове волосся і темні очі. На вустах завжди легка посмішка.
Родина мешкає в невеликому будинку, навколо — засніжений яблуневий садок. Із буди вистрибує кошлатий пес породи хаскі. Бачить, що хазяїн запрошує мене до хати й не гавкає — махає хвостом. На порозі сидить пухнастий рудий кіт.
— Я — журналіст. На початку війни мав змогу бувати в місцях, куди іншим був закритий доступ, у високих кабінетах. Бачив ізсередини процеси в Горлівці. Мені навіть телефонували з Росії, щоб я знімав на замовлення події. Але я відмовлявся. Розумів, що з тим відео зроблять, — розповідає Андрій Якунін.
Працював оператором на місцевому "6-му каналі".
— Багато матерів не випускали дітей з дому, боялися "правосєків" і "бандерівців". Діти на вулиці гралися в "ополченців проти правосєків". На дорогах будували блокпости. В нашому будинку готували підвал — побілили, занесли ліжка. Людей хапали посеред білого дня. Потім їх знаходили вбитими, — доповнює Олена Якуніна. — Почали підривати залізницю. В Горлівці ще не стріляли, але це була остання нагода виїхати. За три дні припинявся попередній продаж залізничних квитків. Ми сіли, поговорили, зібрали валізи. Взяли літній одяг, засоби гігієни, трохи іграшок для дітей. З собою мали суму рівну 200 доларів. Це все, що мали за душею. Жодних накопичень. Зароблене вкладали в дітей, ремонт, побутову техніку. Коли тікали, зрозуміли, що це все дрібниці.
Андрій звільнився з роботи "заднім числом". Зателефонував редактору, той сказав: "Робіть що хочете, я все розумію". Майже всі його колеги зробили так само. Телеканал у Горлівці досі працює під окупантами.
— У Горлівці залишилися наші батьки. У Полтаву ми приїхали в червні 2014 року. Тут вперше за свідоме життя зустрів україномовну людину. Дорогою з вокзалу нас вразило, що місто жовто-блакитне, — продовжує Андрій.
— Через інтернет орендували квартиру. З вокзалу о п'ятій ранку замовили бус до Яківців. За окрему квартиру з нас взяли грошей за два місяці плюс комунальні. Через кілька днів прийшов хазяїн, сказав, що буде жити з нами, — Олена знизує плечима.
— Увесь в наколках, нервовий. Ми поселилися в трикімнатному будинку. Діти в маленькій кімнаті, ми з Андрієм у прохідній, господар в окремій. Боялася спати — він постійно ходив туди-сюди. На дітей кричав, забороняв їсти ягоди, — каже Олена. — Діти постійно гуляли на вулиці з місцевими. І ми потоваришували з сусідами. Вони підгодовували, принесли ортопедичні матраци дітям — побачили, що сплять на підлозі на старих подушках від крісел. У Полтаві дуже гостинні люди. Восени діти пішли в школу, а я вперше в житті свідомо слухала гімн України. У мене сльози текли без упину. Усвідомили, що ми на рідній землі.
Родина виїхала через два тижні. Гроші господар не повернув. Жили в релігійному центрі на Леваді.
— Я знайшов роботу на телеканалі — професійні оператори завжди потрібні. Взяли на стажування. Два тижні їздив, витрачав гроші на транспорт, знімав сюжети для новин. Сказали — не підхожу, грошей не заплатили, — говорить Андрій. — Якось у релігійний центр прийшли журналісти "Лтави" знімати про нас сюжет. Запросили на роботу. Пропрацював півтора року. Як почалася реорганізація — пішов. Зараз працюю на християнському каналі, задоволений.
У тахаулівському домі зробили ремонт — підвели каналізацію, воду, опалення, утеплили. Хотіли купити, та не змогли продати квартиру в Горлівці.
— Не було води, електрики, газу, опалення. Навіть паркану. Все заросло бур'янами. Домовилися вирішити проблеми з комунальними боргами, — розповідає Андрій. — Квартплату перший час не давали, зараз почали.
Живуть на допомогу від держави і зарплатню Андрія.
— Живемо навмання. Не знаємо, що буде завтра, — каже він.
Якуніни вирішили надовго залишитися в Полтаві.
— Корінними поки що себе не відчуваємо. Але повертатися в Горлівку точно не будемо, — говорить Олена. — Батьки приїздять до нас сюди. Ми ще ні разу їх не навідували. Це небезпечно. Та й навіщо?
Діти вчаться в школі №17 на Леваді.
— Привчали до читання грошима. За кожні 100 сторінок даємо по 10 гривень. Якщо книжка україномовна — ще такий самий бонус. Прочитане обов'язково переповідають, — розповідає Олена. — Книжки беруть у бібліотеках. В автобусі познайомилися з жінкою, яка звернула увагу на їхнє постійне читання. Запросила до себе, дала багато літератури.
Ще гроші діти заробляють, міняючи звички. На дверях мати повісила кожному список звичок, яких треба набути.
— Наприклад, мити взуття, складати наплічник на місце, застилати ліжко. Щоп'ятниці підбиваємо підсумки,
— розповідає Олена. — В обігу гроші й комп'ютерний час.
Тут же висять чотири аркуші з розкладами — уроки, факультативи, позашкільні заняття — гуртки та секції.
— Ксенія відвідує хокей, Ваня — гандбол, Данило — флорбол (різновид хокею з м'ячем. — Газета). Ксенія і Ваня навчаються в музшколі по класу піаніно. Молодші діти також хочуть. На жаль, піаніно не маємо. Може, хтось би подарував, так нікуди ставити, — пояснює.
У будинку дві жилі кімнати. Весь простір зайнятий. Є два двоповерхові ліжка, столи для уроків, книжкова полиця від підлоги до стелі. Особисті речі — в коробках під ліжками й валізах. Одяг на двоярусному вішаку.
У кімнаті батьків — диван і шафа. В кухні — побутова техніка вздовж стін. Збоку — пластиковий стіл. Його щоразу висувають на середину кімнати, коли збираються їсти.
— Якось українська громадська організація запропонували взяти участь у програмі "Від родини до родини". Андрій був проти, але переконали. Оформили документи, Ксенія на два тижні поїхала в Німеччину. Жила в там в родині. Потім потрапила в Італію. Утретє відправили в Англію, навчалася рік. Був великий відбір, 200 дітей претендували. Збирали оцінки за два роки, багато погоджень. Ми відправили документи на Ксенію та Ваню. Вони обоє пройшли відбір. Але в організаторів склалося враження, що син не дуже хоче. Бо не вміє виявляти почуття. За цей рік Ксенія стала впевненіша, подорослішала. Але довелося перевести її на домашнє навчання — в українській школі не зарахували сьомий клас.
Родина Якуніних живе за розкладом:
5:00 — підйом батьків. Андрій і Олена готують сніданок.
5:20 — підйом дітей.
5:40 — сніданок. Усі збираються за столом.
6:10 — діти виходять з дому на зупинку.
6:25 — автобус. Їдуть до Полтави, в місті — пересадка на транспорт до Левади.
Кожен із дітей повертається додому сам, за власним графіком. Найменшого, Єгора, страхують — зустрічають з автобуса.
20:00 — вечеря.
21:00 — підготовка до сну.
22:00 — відбій.
3 
Коментарі