— До того як став священиком, поневірявся. Працював шиномонтажником, різноробочим на будівництві. Не відчував себе корисним для суспільства. Не мав постійних компаній друзів. Довго думав, що не такий, як усі. Коли прийшов до Бога — зрозумів, що всі не такі, як я. Стало легше жити, — розповідає отець Дмитро Луценко, 32 роки. Став у Полтавському районі першим монахом Полтавської і Кременчуцької єпархії Православної церкви України.
12 квітня пройшов обряд постригу в монахи. Його призначили настоятелем храму Різдва Пресвятої Богородиці у Горбанівці Полтавського району. Отримав ім'я Іоан.
Купол храму видно здалеку. На половині дороги зустрічає зеленоокий ієромонах Іоан. Він у чорному підряснику та скуфії — щоденному головному уборі православних духовників. З-під неї виглядає русе волосся, зав'язане у низький хвіст.
— Ієромонах — це монах і священик одночасно, — пояснює отець Дмитро. — Я відмовився від подружнього життя. У мене були дружина й дитина, проте розлучилися ще до постригу. Я сам з Луганська. Переїхав сюди 2014 року, як почалася війна, із дружиною та дитиною. Певний час жили окремо. Потім жінка знайшла собі іншого чоловіка, народила від нього. Згодом зрозумів, що монашенство — мій шлях.
Раніше на місці храму Різдва Пресвятої Богородиці стояла Горбанівська церква. За розповідями місцевих, її побудували на місці, де козак Горбань знайшов ікону Божої Матері. 1934-го церкву зруйнували більшовики. Новий храм відбудували 2013-го. Має біло-блакитний фасад, високу стелю. В дальньому лівому кутку — ікона Горбанівської Божої Матері, обрамлена деревом і позолотою.
— Кілька років тому, перед тим як прийняв священний дияконський сан, мені пропонували монашенство. Проте я тоді обрав дружину. А зараз, після розлучення, наважився. Відрікся не від суспільства, а від слабостей, що заважають бути ближчим до Бога, — продовжує отець.
— Моя мама ходила до церкви й приводила мене. Маленьким якийсь час опирався, у підлітковому віці перестав відвідувати. Пізніше періодично приходив до храму, трішки паламарював. Це було в селі Красний Деркул у Станично-Луганському районі на Луганщині, за 2 кілометри від Росії. Мені тоді було 22 роки. Навіть рік жив при храмі монастирської громади Різдва Пресвятої Богородиці. Потім одружився, перебрався у Валуйське, де пробув чотири з половиною роки. Водночас продовжував служити у Красному Деркулі дияконом. Звідти до Валуйського 35 кілометри — їздив туди-сюди. Диякон, для розуміння — це як прапорщик в армії.
2013 року став священиком у Миколаївській церкві в Станиці Луганській. У червні 2014-го, коли захопили територію сепаратисти ЛНР, боявся потрапити в полон до них через проукраїнську позицію. Тому вимушений був поїхати до Києва. Тоді чітко зрозумів, що більше сюди не повернусь. У Києві у Видубицькому монастирі познайомився з владикою Федором (Валентин Бубнюк, архієпископ Полтавський і Кременчуцький Православної Церкви України. — Газета). Він направив у Марківку Кобеляцького району на Полтавщині. Владика Федір — перший монах на Полтавщині. Я — його перший стриженик. Є в нас ще монахиня ігуменя Марія, теж Луценко. Ми не родичі.
На Полтавщину я потрапив не просто так. Без натяків долі тут не обійшлося. Мій прадід Матвій, прабабця Настя і батько Борис родом із села Плішивець Гадяцького району на Полтавщині.
2013-го я вирішив навідати край, про який багато чув із дитинства, проте ніколи не був. У Плішивці застав троюрідного діда із сім'єю. Він відвів на прабабин двір. Старої хати вже не було. Але пронизана прабабусиною мудрістю атмосфера — лишилася. А ще — колодязь і здоровенна груша, яку вони з дідом посадили. Заночував. Люди шепталися: "Це ж баби Насті внук приїхав".
Із прабабцею можна було розмовляти тільки українською. Сприймала як горе, коли хтось вживав російську. Казала: "Рід вимре, коли мову свою забуде". Її досі в селі згадують добрим словом. Під час Голодомору тримала корову. Людям роздавала по ковтку молока.
Мені розповідала старша сестра. Повертаючись додому, прабабця виходила з автобуса, хрестилася, падала на коліна і цілувала землю. Вважала її святинею.
Стара, не працююча церква у біло-рожевих тонах — метрів за 100 від нового храму. Її реконструюють під чоловічий монастир. Фарба на фасаді частково осипалася. Будівля має чотири окремі входи. З одного боку — приватне господарство, з другого — дорога.
— Ми ще не отримали статусу монастиря, бо нема монахів. Я один, — пояснює ієромонах. — Може, буде садок і невелика городина, — показує на земельну ділянку біля будівлі.
— Підлітком мені не було різниці, росіянин я чи українець. Проте 2004-го я себе визначив як українець, — перебирає в руках ключі у зв'язці. У дворі майбутнього монастиря над стежкою квітнуть тюльпани. — Будучи українцем і перебуваючи у Московському патріархаті, дивлячись на лживість московської церкви, я зробив свій вибір. Церковники говорили: "Ось прийде Росія — наведе тут порядок". Казали, що треба обирати між Богом та Україною. А для мене це єдине.
До жилих кімнат, де згодом розмістять монахів, ведуть металеві коричневі двері, захисну плівку ще не зняли. Ключів від входу нема. Через вікно видно кімнати, в яких триває ремонт. Отець Іоан малює на листку план — кухню, коридор, ванну кімнату та чотири житлові приміщення.
— Розраховуємо на 10 чоловік. Не тільки монахів, а й послушників, які шукають Бога, — пояснює отець.
Із другого боку — ще кілька кімнат. В одній, що була храмом, а зараз тимчасово використовується як підсобне приміщення, стоять три ліжка для робітників, пічка з грубою, вівтарна частина з іконами, металеві саморобні підсвічники. Тут буде церква монастирського ужитку. Монахи читатимуть вранішні молитви.
На другий поверх веде драбина без сходинок, там планують влаштувати кабінет.
— Роботи ще багато. Скільки років піде на облаштування монастиря, важко сказати. Більше знає Владика Федір, він це все вирішує. Монахом може стати будь-яка людина. Треба розуміти, що монашенство — не ховання від проблем. Мовляв, усе дістало — піду в монахи. Ті, хто ховаються від життя у монастирях — послушники, проте не всі вони стають ченцями.
На території є котельня.
— Вже зроблене — за кошти, що виділив Владика Федір. Конкретного мецената нема. З миру по нитці — так і будується. Кошти потрібні.
Зупиняємося біля округлої будівлі, де тимчасово живе отець Іоан. Прошуся помити руки.
— У мене не прибрано. Холостяцьке життя, — сміється.
Приміщення розділене на три кімнати та невеличку ванну. Перша — прохідна зі столом і лавою. В наступній на стелажах багато книжок. Отець Дмитро пригощає червоним яблуком.
На вулиці стоїть біла "дев'ятка" — старе авто, місцями вкрите іржею.
— Це мій кабріолет, — жартує Дмитро. Всідаємося на лавку біля храму. Помічаю у вусі дірку із-під сережки. Підлітком отець був неформалом. Любить рок-музику.
— Усе життя хотів довге волосся, проте не вдавалося. Лише коли став священиком — відростив, — смикає себе за хвоста.
Збирає відомості про сільських священиків
Дмитро Луценко народився народився 21 листопада 1986-го в Луганську. Батько — колишній військовий, мати — викладач профтехучилища. Розлучені. Здобув спеціальність автослюсаря. Працював за професією місяць. 2008 року став паламарем у монастирі Різдва Святої Богородиці Московського патріархату в селі Красний Деркул Станично-Луганського району на Луганщині. Навчався в духовній семінарії Києво-Печерської лаври. 2014-го отримав сан священика. Півроку служив у Миколаївській церкві Московського патріархату в Станиці-Луганській. Із серпня 2014-го — настоятель храму Різдва Івана Хрестителя Української православної церкви Київського патріархату в селі Марківка Кобеляцького району на Полтавщині. Із 12 квітня цього року — настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці Православної церкви України в Горбанівці неподалік Полтави.
Захоплюється історією, збирає відомості про священиків, які колись служили в храмі Різдва Івана Хрестителя в Марківці.
2 
Коментарі