— Кожен день записую в зошит, яка була погода в селі, що в городє садили, хто одружився чи помер, що Янукович чи Азаров робив. Десятки зошитів списав. Старші записи з фотографіями випросили в музей села вчителі історії. Мені залишили тільки ті, що за останні 10 років, — каже 90-річний Іван Крутій із села Бугрин Гощанського району Рівненщини. Із 1935 року веде щоденник села. За це чоловіка називають літописцем.
— Тату, свої записи й так напам'ять знаєте. Нашо вам ті папери? — невістка Лариса розставляє на столі домашнє печиво й мочені груші. Підсаджує Івана Оксентійовича на диван.
— Що б я без тебе робив? — каже пенсіонер. На його голос з іншої кімнати повільно виходить на три роки молодша дружина Тетяна Устимівна. Поправляє на голові темну хустку.
— Я ходив до польської школи тут, у Бугрині, добре балакав польською, — господар говорить голосно, бо не дочуває. — За поляків жили краще, ніж за совєтів. У нас була корова, коні, менше податків. Наш пан мав тут маєток, але постійно жив у Варшаві. Усім заправляли два євреї — Мошко та Глузман. В останнього я малим робив у крамничці. Тоді на один злотий можна було купити 2 літри гасу, 5 кіло солі й кіло цукру. Корова коштувала 80 злотих, як нова хата.
Невістка приносить із сусідньої кімнати кілька старих зошитів. Переважно — шкільні щоденники. Свекор просить купувати саме такі, бо зручно розграфлені. На сторінках є записи у кілька абзаців за цілий день, є по рядку про погоду.
— Узяв звичку від батька Оксентія. Він робив записи в церковний календар. Зараз пишу менше, бо рука болить. Раніш жили страшніше, то й писав багато, — Іван Оксентійович розвертається і тицяє на свій чорно-білий портрет на стіні, де йому років зо 30. — У молодості пішов до Української повстанської армії, був зв'язковим на псевдо Маяк. Дадуть мені папірця закритого, а я його несу в друге село. Що в них було — не знаю, читати не мав права. Інструкція була така: як піймають, мушу ту писульку з'їсти. Обійшлося без того. Коли повстанці дізналися, що веду щоденник, зробили мене писарем у сотні.
— Переживала за нього — страшне. Крутії жили од нас через хату, ми з дєтства одне одного знали, — говорить із дивану Тетяна Устимівна. — Мені завжди подобалося, що Іван веде щоденники. Значить, розумний. Малим сину і дочці пояснювала, що тато уроки робить. Боялася, кагебісти найдуть щоденники і нас пересадять, але чоловік надійно ховав їх у льосі.
Найстрашнішим днем свого життя Крутій називає 30 грудня 1943-го, коли повстанці зробили засідку на його вулиці й напали на фашистів, які їхали палити хати по селах. Описав це у щоденнику.
— Хлопці побачили з холма чотири вантажівки і дві лєгкові машини з фашистами. Повстанці обстріляли автомобільну колону й убили усіх. Через три дні в небі кружляв розвідувальний літак. А на Коляду німецькі карателі оточили село, вивели вперед 12 старих чоловіків і розстріляли при односельцях — за кожного убитого німця. Люди одне з одним прощалися, плакали. Трупи німці спалили в дерев'яній хаті. А ще через три тижні до Бугрина увійшли червоноармійці. Мене заарештували, бо був із повстанців. Били на допиті люто — по хребті, по пальцях, в обличчя. Хотіли про мої зв'язки з УПА взнати, але я все заперечував. Три місяці в тюрмі пробув, і мене звільнили.
— Ага, а якби твої щоденники знайшли? — запитує дружина.
— То був би мені гаплик, це точно, — насуплюється Іван Оксентійович. — Тоді в сєлє жили по принципу: ні корови, ні свині — тільки Лєнін на стіні. Якось було таке літо, що бульби вродило всього 56 кошиків, але й з того податок натурою мусили дать. Сват цілий рік у колгоспі робив, щоб купить собі одну куфайку за 12 рублів.
Після звільнення Іван Оксентійович вивчився на кравця. Працював із дружиною у колгоспі — був бухгалтером. Мають сімох онуків і 15 правнуків. Син Микола живе з батьками, донька Галина — через дорогу.
— Село не геть велике — 1,5 тисячі душ буде, але не скучаємо. Два роки тому азербайджанці фабрику відкрили, роблять там шаурму. Влаштуватися туди важко, взяли до 90 людей із селян. Одна з наших сусідок там робить, — киває на вікно невістка.
— А ще в Бугрині в Талімончуків жив найстаріший лелека в Україні, — додає чоловік. — Вони його скаліченим підібрали. То Бунюш був у них замість дворового пса, охороняв садибу 22 роки до самої смерті. Мені шкода, що я тепер за село менше знаю. З дому мало виходжу, то ноги болять, то тиск скаче. Вписую лише, хто народився чи помер. Телевізор не дуже люблю, але щодня дивлюся всі новості про Майдан. Називаю їх політична нєрвотрьопка. За народ не боюся — пережили панів, пережили фашистів й комуністів, а цих точно переживемо.
1 
1
Коментарі