— Все в нашей жизни временное. После белой полосы идет черная, после черной — белая. Главное — не сдаваться и не сгущать краски, — каже донеччанка 38-річна Юлія Данилишина.
Півроку живе і працює у столиці. Її квартира у Донецьку зруйнована.
— Гроші на помешкання збирали 10 років, а купили за два місяці до війни, — говорить Юлія. — За трикімнатку з ремонтом заплатили 60 тисяч доларів. Але натішитися не встигли. Коли тікали, лишили все. Зібрати речі не було часу. Взяли паспорти і гроші.
Це не вперше доводиться залишати свою домівку. Не побажаю нікому таке пережити, — продовжує. — У 9 років з батьками мусила виїхати з Чорнобиля. Ми в один день ледь не стали бомжами — без нової квартири, одягу і грошей. Мама встигла забрати тільки документи. Переїхали в Донецьку область до маминого старшого брата. Школу я закінчувала вже у Донецьку. Там заміж вийшла.
— Останні сім років винаймали з чоловіком квартиру. Він працював у водоканалі, я управляла одним із супермаркетів. На референдум ніхто з родичів не ходив, бо в Росію ніколи не хотіли. На Майдан у Донецьку ходити боялися, але в Київ двічі їздили. Ми хотіли змін, але не таких. Коли почали стріляти, чоловік відправив мене з дітьми до родичів на Київщину. Нас прийняли, але за спиною обзивали сепаратистами.
За три тижні перебралася із синами у Київ і винайняла квартиру, — розказує Юлія. — Про те, що наш будинок обстріляли, побачила у новинах. Усю ніч проплакала, до ранку посивіла. Хотілося вити, бо все зароблене важкою працею пішло коту під хвіст. А потім дзвонить сусід і каже, що двоє жінок з нашого дому загинули під час того обстрілу. Тоді почала Богу дякувати, що ми залишилися живі. Чоловік за 2 години до обстрілу на роботу пішов. Додому вже не їхав, бо не було куди. Взяв квитки на автобус і приїхав до нас. Намагається все тримати в собі, але ще більше за мене гризеться.
У Києві влаштувалася на роботу в супермаркет. Починаю з касира, але знаю, що скоро поверну свою посаду. В Донецьк хочу. Може, настане мир і нам допоможуть відновити житло.
2 
1
Коментарі