55-річний Володимир Морозов із міста Жмеринка на Вінниччині воював у складі обмеженого контингенту радянських військ на острові Кіпр.
— Там навчився вбивати. Через 36 років схоплююся з постелі та кричу ночами, коли війна сниться. Розписку про нерозголос давав на 20 років. Тепер можу все розповісти. Мама народила мене в Магадані, була там на заробітках. Батька не помню. Мама каже, що якийсь політзаключонний. Отчим-армянин три роки тому помер від раку. Класний був мужик, мене понімав. Зараз живемо удвох із мамою, їй 78 років.
Сідає на залізне ліжко. Говорить, що розподіл Кіпру назрів 1974 року. На острів претендували Греція та Туреччина.
— Кажуть, що в тій війні ми не брали участі. Лічно я ухайдокав стільки цереушників, що пальців не хватить. Натаскували нас на полігоні Широкий лан під Херсоном. Показували, як з одного удару вибивати врагу ніс, кидати ножі. У липні нашу десантну бригаду в Одесі погрузили на баржу. Вночі висадилися на берег Кіпру. Командири сказали мочити всіх, у кого не наша воєнна форма.
Заходить син 20-річний Юрій. Сідає біля батька. Дивується, чому той не розповідав йому про військове минуле.
— На фіга воно тобі треба, портити нерви. Ми пускали кров по повній програмі, — Володимир закурює "Приму". — Лідерами в цих посьолках були священики. Вони народ баламутили. На другу ніч після висадки ми засіли коло церкви. Коли служба закінчилася, в час ночі до храму прийшли п'ять мужиків. Вийшов священик і почав із ними базарити по-англійськи. Переводчик шепче: піп псіхує, мол, чого американці не висадилися на острів раніше за руських. У них були класні короткоствольні автомати. Але ми були так до них близько, що обійшлися ножами. Коє-кого взяли в плєн.
Синьою від наколок рукою куйовдить синові волосся.
— Попа не тронули. А з американцем довелося поработать, доки не здав тайники з оружієм. Коли отказався говорити, прийшлося його осліпити. Чувак ураз здав склади зброї, розкидані по всьому острові.
— Ти що, виколював людям очі? — кричить син.
— Очі ніхто не виколював. Є спецудари, від яких сліпнеш на пару днів. Потом знов усе тіп-топ.
Володимир Морозов 4 роки пробув в ув'язненні в російському місті Тобольськ Тюменської області.
— Після армії поїхав на роботу в Нижнєвартовськ, а там було море чеченців. Вони при каждому случаї били наших пацанів. Мої навики десантника їм обійшлися дорого. "Чехів" було четверо — не кончив їх на смерть, але покалічив. Ментам у руки не давався. Захватив ментовський воронок, заробив три статті. Получив шість років. Сидів у Тобольську, блатні там душили роботяг. Коли перевели в Тополине Красноярського краю, рішив тікати. Через 7 часов догнали солдати, коли йшов по озерному льоду. Тих, хто з цеї зони тікав, топили, як сліпих котят. В останній момент приїхав хазяїн колонії на вездєході й мене забрав. Він чекав перевод у Москву і не хотів чепе.
Володимир розлучений.
— У товариша в селі Мовчани біля Жмеринки побачив симпатичну малолєтку. Дав їй на канфєти. Через три роки знов приїхав у село і її не пізнав. Красіва стала. Кароче, поженилися. Задєлав їй двох пацанів. Потім сів. Як вийшов, узнав, що Таня крутила з мужиками. Розійшлися. Пацани доки були малі, жили з нею. Тепер учаться у Вінниці, а крутяться коло мене.
Морозов-старший не працює.
— Трудова книжка є, но стажу маловато. Мама заставила піти на біржу, а там мій колишній однокласник — інспектором. Послав жити в ліс за 30 кілометрів, помагати ліснику. Знає, що у мене мати больна. Я отказався.
3 
1
Коментарі
2