1 січня Олені Карпенко із села Велика Каратуль на Київщині виповнилося 100 років. Худа й маленька іменинниця лежить на ліжку. Вона в полотняній, вишитій у полах сорочці, новій кофті та спідниці. Донька Софія Опанасенко, 65 років, допомагає їй сісти, підкладаючи під спину подушку.
— Знаєте, скільки вам років? — запитує в матері.
— 90, — шепче жінка беззубим ротом.
— Сто, — сміючись виправляє донька.
Літня жінка живе з нею, найменшою онукою Валею, 32 роки, її чоловіком Олександром, 37 років, та двома правнучками — Ірою, 12 років і 5-річною Оленою.
— Зять спить після нічної зміни. А дочка на утренік в садік побіла, — розповідає Софія Опанасенко.
— Не хочу й одного дня більше жить, немає здоров"я. У животі болить, — скаржиться іменинниця.
— Вони всіх познають, все добірають. Тільки нема сили говорить, — зітхає донька, сідаючи біля матері. — У десять год мама осталася сиротою. Їх восьмеро було в сім"ї: удівець із шістьма дітьми оженився на жінці з донькою і прижили оце восьму, — поправляє на матері хустку. — Вона одна з усіх зосталася. Багато під голод умерли.
Додає, що мати — неписьменна.
— І не розпишуться самі. Ногою в школі не були. 10 год — по наймах, у хазяїв скот пасли. Батько мій Микола їх посватав, хату купили. Він на все село кравець був. У 1944-му на войні погиб, прийшла похоронка. Не знаю, який він і на масть. Єдина фотографія є, — показує портрет чоловіка у військовій формі над вікном. — Мама більше заміж не виходили.
Їдять вони ловко: і супок, і борщик, і катлєтку
Старша сестра Софії Опанасенко — Галина працює вчителькою в Тетіївському районі. Їй 72.
— Двох синів мала, один помер у 38 год. А я — в колгоспі всю жизнь, 42 годи стажу, — продовжує господиня. — Продали мене в колгосп за теля. У 14 год пішла на норкову звіроферму. Гроші платили, можна б і до пенсії працювати. Але в нас корівка дома була й теля. Не було його куди здать, а зимувать треба. Голова колгоспу сказав матері: "Як прийде дівчина в колгосп телят порать, ваше теля теж приймемо". Мусила йти в колгосп.
Олена Карпенко просить, щоб донька поклала її.
— Після войни вони все на полі: удень сапають, жнивують, — поправляє матері кофту. — А на ніч ходили до машини — мужиків не було. Ми з сестрою сидимо під хатою, ждемо, як мати прийде. Коли в час, а коли і в два. Бідували дуже, без батька росли. Годів два тому мама ходили ще по городу з сапкою. І до свиней заглянуть, знали, скільки курей є.
— Я б і зараз сапать пішла, — озивається старожилка.
— Лежіть, куди вже вам, — поблажливо каже Софія Миколаївна. — Ноги її не носять, — подивіться, які худюсінькі. Ніде не впала, а всі у синцях. Зносився організм. Але їдять вони ловко: і супок, і борщик, і катлєтку. А лежача, мо" з місяць чи півтора. Літом ще виходили з табуреточкою у двір, під вишнею сиділи.
Донька показує фотографію матері 15-тирічної давнини. На ній — повновида, статна літня жінка із круглима плечима.
Каже, що мати ніде з села не виїжджала майже 50 років.
— У Київ зроду не їздили. У райцентрі мати не були відтоді, як я 1960-го закінчила школу й привела приймака Івана. 32 годи ми з ним прожили — умер від бронхіальної астми. Прямо з роботи забрала "швидка", він був комбайнером. А в магазин мати не виходили років 40. Її пенсією — 615 гривнями — розпоряджаюся я.
Забігає білява правнучка Оленка. Тримає новорічний подарунок. Простягає прабабі цукерку.
— Ніхто їх зроду не обідив, — говорить Софія Опанасенко. — А зараз уже за малу дитину: сидять, лежать. Недавно ще на піч лазили, трималися за вірьовку, — показує мотузку, що звисає з черені до припічка.
1908, 1 січня — Олена Іванівна Стеценко народилася у с. Велика Каратуль Переяслав-Хмельницького р-ну Київщини
1918 — осиротіла
1934 — вийшла заміж за кравця Миколу Карпенка
1935 — народилася донька Галя; за 7 років — Софія
1944 — на фронті загинув чоловік
із 1960 — не виїжджала з села; має 14 правнуків
3 
35413
Коментарі