"Спочатку йшла сивенька, а потім — 75 градусів"

— Творчий вечір влаштую пізніше, коли вже потепліє. А то людям доведеться снігами іти, а штани важкі, бо втеплені. Почекаю, коли легші вдягнуть, — сатирик Євген Дудар зустрічає на воротях своєї садиби в селищі Кожанка Фастівського району за 100 км від Києва. 24 січня він відсвяткував 80-річчя.

Євген Михайлович у камуфляжних штанях і вовняній безрукавці. Стежкою до хати перечіпляється через кучугуру.

— Ох ти, клятий москаль! — говорить. — Мої однолітки і молодша пацанва, по 70 років, постійно дзвонять і питають, як у мене здоров'я? Усім кажу: "Ти шо — доктор? Хочеш на мені заробить? Будеш як білка по хуторі бігать, то і ти одмолоднеш".

Євген Дудар невисокий, худий. Коли сміється, видно білі рівні зуби. Зморщок на чолі майже немає.

— А я собі нові чоботи купив, — піднімає ноги. Показує гумове взуття з високими халявами камуфляжного кольору. — Старі вже протерлися, а в цих ніяке болото не страшне.

У хаті наказує не роззуватися.

— На вулиці сніг лежить, то взуття чисте. А я ці копита зніму. Як гості до мене приходять, зразу питають, де туалет. Кажу: "Нема ні в хаті, ні на вулиці. Я в туалет не ходжу, бо нічого не їм". Та я жартую, — відчиняє вузькі двері в коридорі. Зсередини на них кнопками прикріплена написана від руки пам'ятка: "Будь достойний місця, на якому сидиш. Сиди — та не засиджуйся, клозет — не Верховна Рада. Зведи до мінімуму шумові ефекти: унітаз — не сцена, а задниця — не тромбон".

— Тут ще був напис "Не викидай презервативи в унітаз — щурі давляться". Замалював його після того, як прийшов у гості Дмитро Стретович (письменник. — "ГПУ") з донькою. Наступного дня дзвонить і розказує: "У школі попросили щось цікаве на дошці написати. То вона процитувала вашу настанову про презервативи. Тепер уся школа тільки про це і балакає". Замалював, щоб і моя онучка Руся до такого не додумалася. Ну, пішли на кухню, бо я вже їсти хочу!

На столі, застеленому квітчастою клейонкою, стоїть вінегрет із крупно накраяними овочами, перекручене з часником сало і ковбаса. Господар із серванта виймає три пляшки з-під "Советского шампанського". Ножем із жовтогарячою ручкою здирає парафін, акуратно складає на блюдце. Коли штопором витягує корок, підстрибує на одній нозі. У пляшках — біле, червоне вина і віскі.

— Дай Боже здоров'я, — перехиляє віскі залпом, каже "а" і запиває водою. — Як так не скажеш, то смачно не буде. У мене найкраща у світі вода. Здавав на аналізи, ніяких фосфатів чи нітратів. Раніше кожен ранок пив каву, а це вип'ю води, і вже добре. Але часом і кави треба, бо я гіпотонік. Як погода міняється, то голова болить і на сон хиле.

З емальованої каструлі з жовтими ромашками насипає плову. М'ясо купив у сусіда, він якраз порося заколов.

— Самі готуєте?

— А хто ж? Включу телевізор. Доки там Шустер із політиками сперечається, кілограм вареників наліплю — із капустою, картоплею і грибами. У морозилці заморожу і вже маю що їсти.

Визирає у вікно, притримуючи білу штору з рядком вишитих червоних півнів. Показує стару абрикосу, що росте серед 10 лип.

— Позаторік абрикоси чогось стали опадати. Товариш порадив: "Ти їх почисть і в бутель склади. Ніяких дріжджів не треба, само перебродить і буде в тебе самогон вищої проби". Позичив у сусідів самогонний апарат і два рази брагу перегнав. Спочатку йшла сивенька, а потім — 75 градусів. Розвів самогон до 50 градусів, перелив у дубову бочку і поставив на балкон. Через півроку чую — горілкою пахне. Я до бочки, а в ній краник відстав і самогон потихеньку капає. Біля краника догори дригом лежав величезний чорний тарган. Думав, що мертвий. Олівцем його по хвосту вдарив, а він давай нагору лізти — бухий.

За вікном показує накриту синьою клейонкою машину, завалену снігом з усіх боків.

— У мене дві машини. "Волгу" купив 1989 року. Тоді 12 автівок виділили для футболістів. Заступник голови Ради Міністрів УРСР Марія Орлик при мені подзвонила міністру торгівлі. Сказала: "Там 12 машин прийшло на футболістів. Нема чого їм мінять, ще хай на старих поїздять. Одну Дударю виділіть". Я пошепки додав: "Так треба дві — і Мушкетику. Він же голова Спілки письменників. Як одну дасте, то він її собі забере".

А іншим разом зайшов у кабінет до Яворівського. Він з якимось чоловіком випивав. Почали про здоров'я питати. Я сказав, що трохи прихворів, бо "волгу" свою на вулиці ремонтував. Яворівський тому чоловікові каже: "Ти б йому машину подарував". Зразу поїхали в автосалон на Столичне шосе. Вибрали "Ланос", записали мою адресу і прізвище. Я навіть за кермо не сів, думав, що розігрують. А через місяць мені з салону дзвонять: "Приїжджайте за машиною".

У кишені штанів Євгена Дударя вібрує стара "Нокіа" із затертими клавішами.

— Спасибі, Сашо, за привітання. Оце зійдуть сніги, то ти якось до мене приїдеш на хутір, сходимо на рибалку.

Товариш дзвонив, із днем народження вітав. Ще не пізно, мене цілий рік вітати можна. На полювання теж люблю ходити, але нікого не вбиваю. Беру карабін за спину, на шию вішаю камеру і стаю на лижі. Іду 10 кілометрів до Половецької могили. Там випиваю 50 грамів коньяку — і назад. Біля озера зупиняюся, ставлю пластикову пляшку, відходжу на 30 кроків і стріляю 10 патронів із карабіна. Ні разу не промахнувся.

Колись пішли на полювання з товаришем Орестом. Він помітив зайця. Вистрелив, але промахнувся. Заєць побіг на мене. Я стрелив убік, збрехав, що рушниця заїла. А тоді з кілометр ішов по заячих слідах. Боявся, що дріб розірвався і осколок міг у зайця влучити. Слава Богу, крові на снігу не побачив.

У мене черешня 15 років росте, а я ще з неї черешень не їв. Усе ворони і шпаки об'їдають. Якось я розсердився, узяв рушницю і бабахнув. Підійшов ближче, а під деревом лежить ворона. Дивиться на мене жалібними очима, а зі спини тече кров. Я її п'ять днів виходжував, доки не полетіла. Після цього зробив із хірургічних рукавиць рогатку і кісточками від абрикос стріляю їм по хвостах.

Веде в кабінет, де висять портрети Івана Франка у вишиванці й Тараса Шевченка — у кожусі. Їх малював брат Євгена Дударя 75-річний Богдан Михайлович. Жилавими руками з акуратно підстриженими нігтями гортає товстий зошит.

— Оце зараз пишу нову книжку. Від руки, а вже потім на комп'ютері набираю. Та вона туго пишеться, бо я більше люблю білок годувати. Уранці встану й думаю: "Що ж я лежу, а білкам нема чого їсти". Ношу їм горіхи. З рук у мене беруть.

За два дні Євген Михайлович телефонує:

— Якби знав, що ваш фотограф — русскій, нічого поганого про москалів би не казав. А то він як почув про клятих москалів, зразу на українську мову перейшов.

×