"Щодня виводили на страту і стріляли поверх голови"

 

— Мені пофіг домовленості. Воюватиму до кінця, — каже 38-річний Марлен ­Місі­­ратов, має позивний "Татарин". — У перемир'я не вірю.

Очолює добровольчий кримськотатарський батальйон "Правого сектора".

— За мою голову бойовики дають 150 тисяч євро (4,3 млн грн — ГПУ). З ними не потрібно домовлятися. Просто вбивати. У полоні втратив страх. Не боюся нічого. Лише — не дожити до часу, коли пройдуся українською Ялтою, — продовжує.

Як почали воювати?

— Коли "зелені чоловічки" захопили Крим, ми з побратимами кинули все, розпочали боротьбу. Чекали, що прийде українська армія і допоможе. Просили місцеву владу видати зброю. Переконував їх: із приходом росіян розпочнуться репресії. Ніхто не слухав. Були зазомбовані й чекали моменту для диверсії. Після "референдуму" всюди почепили триколори. Біля одного я підняв український прапор. Місцеві СБУшники, які перейшли на бік росіян, схопили мене й передали "беркутівцям". Ті сильно побили й віддали проросійським козакам. Ті викинули на кордоні. Голого й побитого підібрали прикордонники. Оклигав у них, одягнули, нагодували. Поїхав на Майдан. Там запропонував себе в армію. Сказали залишити координати і прийти пізніше. А що я залишу? Дім під окупантами. Дізнався, що набирають у "Правий сектор". Написав заяву й поїхав на фронт.

Коли призначили комбатом?

— Воював як солдат. Може, мав більше за інших агресії. Це побачив заступник командира ДУКу Валентин Манько. Створював диверсійну групу для особливих завдань. Мене призначив керівником. Пізніше познайомився з Дмитром Ярошем: "Ось я — "Татарин". Каже: "І що? Суджу про людину за вчинками, а не іменем". "Добре, — відповідаю. — Будемо воювати". Узяв групу й пішов по Донбасу. За собою залишали спалену сєпарську техніку.

Вас особисто шукав один із керівників бойовиків Бєс (Ігор Безлер. — ГПУ).

— Так. Коли ми на початку осені 2014-го ввійшли в Піски, перебили всіх його снайперів. Знищили мінометні й кулеметні гнізда. Це для нього — особиста поразка. Тому й хотів зловити "Татарина".

Ви двічі були в полоні сепаратистів. Як удалося вижити? Бійців "Правого сектора" в живих не залишають.

— Нам наказали провести розвідку боєм в Іловайську — перед початком котла. Вдалося ­закріпитися в місті. ЗСУшники пообіцяли прислати танки на допомогу, не прислали. Ми продовжили рейд. Сєпари отримали кілька "двохсотих" і "трьохсотих" (убитих і поранених. — ГПУ). Потім командиру, який не забезпечив нам техніку, пояснив по-чоловічому, що так не робиться. Той натравив на мене бійців. Але добробати — "Донбас", "Азов" стали стіною. Отак отримав ворогів у тилу.

Повертаючись з Іловайська, ми захопили чотирьох ­бойовиків. Та мусили обміняти на вбитого солдата у формі "Правого сектора". Своїх не кидаємо навіть мертвих. Усе готували мої заступники, подробиць не пам'ятаю. З відданою мені групою поїхав на блокпост бойовиків для обміну. Відчував — щось не так. Наш автобус попав у засідку. Отримав поранення обох ніг і лівої руки. Вколов кінську дозу знеболювального і ще півтори години воював. Із 15 людей залишилися троє. Як зрозуміли, що кінець, витягнули гранати — ­підірватися. Знали, що з нами буде там. Останнє, що пам'ятаю — вибух, рука побратима з гранатою й навислий над нами танк.

Ви залишилися живі після розриву гранати?

— Так. Мене контузило, розірвало руку. Опритомнів, коли бойовик-осетин намагався перерубати її шаблею. Кістка витримала удар. Вони змотали її дротом, щоб не розліталася. А потім почалося пекло. Мені наживо різали шкіру й зашивали. Щодня виводили на страту і стріляли поверх голови. Так ламали психологічно. Побратимам стелили білі простирадла на ліжка. А я спав на підлозі. Так хотіли викликати ненависть до друзів. Били й запитували, чи я з "Правого сектора". Відповідав, що з батальйону "Дніпро". Бо розстріляли б одразу. Рятувало, що не знали "Татарина" в обличчя. У ДНР уперше побачив 100 тисяч доларів готівкою. Їх давав за мене той бойовик-осетин. Хотів провести публічну страту. Мовляв, знищить одного мусульманина й інші не захочуть воювати на боці українців. Російський полковник "Скіф" заявив, що своїх полонених не продає, лише обмінює. Шість днів минуло так. Хотів померти, терпіти сил не було. І тут дізнався: мене, двох побратимів і підполковника ЗСУ мінятимуть на 12­­ ­рядових сєпарів і російського полковника, який займався розвідкою під Маріуполем. Щастю не було меж.

Того дня спочатку обміняли бойовиків на моїх побратимів. Мене тримали. Чекали, коли привезуть полковника. Щоб не міг швидко бігати, у статевий орган ввели катетер. Сиджу, біля мене — охоронець. Раптом хтось із наших кричить: "Без "Татарина" не поїду". Бойовик розгублено глянув на мене. Доки думав, я почав ­тікати — голий, із катетером. Він за мною. Чую, доганяє. Думаю, кінець, зараз застрелить. І тут — постріл. Бойовик падає. На відмінно спрацювала наша "секретка". При обмінах завжди ставлять додаткову засідку. Це мене врятувало. 18-річного хлопчину вперше відправили на завдання — і такий подвиг. На подяку віддав йому пістолет сєпара.

Добіг до наших. Потім — важке лікування. У полоні був весь розтрощений. Щодня в мене вливали ліків на 2 тисячі гривень. Боялися, щоб не помер передчасно. Вилікувався, повернувся туди і відправив виродка-осетина в пекло. Шаблю забрав як сувенір.

Продовжили воювати?

— Так. Іловайськ, вихід із котла, загибель друзів. Потім битва за аеропорт, де кожен день здавався як останній. І врешті — Дебальцеве, де знову потрапив у полон.

За яких обставин?

— Це був рядовий бій. Оглушило мінометним пострілом. Отямився в полоні. Цього разу сєпари знали, хто перед ними. За кілька днів прийшла команда згори — розстріляти. Радий, що на війні є недобросовісні бойовики. Четверо таких конвоювали мене до місця страти. Дорогою захотіли покурити коноплі чи випити й залишили мене без нагляду. Озирнувся й побачив новий російський танк Т-72 з відчиненим люком. Недовго думав, стрибнув у нього. Натискаючи все підряд, почав рухатися в наш бік. Коли приїхав, мій трофей забрали хлопці з СБУ. Мовляв, хочуть вияснити, як він потрапив в Україну.

Ще пригадуєте моменти, коли були за крок від ­смерті?

— Пам'ятаю випадок — у червні 2016-го в районі Авдіївки на шахті Бутівка зібралися добровольці з ДУКу "Правий сектор", батальйону "Айдар". Мали провести розвідку в районі села Спартак. Не вдалося. Бойовики накрили мінометним і артилерійським вогнем. Четверо убитих, десятки поранених. Там був мій молодший брат. Повідомив, що їх бомблять. З командиром першої штурмової роти "Да Вінчі" (Дмитро Коцюбайло. — ГПУ) та його бійцями швидко приїхали. Коли шукали охочих вивозити побратимів, усі відмовилися. Залишилися ми з "Да Вінчі". Вимкнувши фари, щоб не привертати уваги, поїхали до шахти. Навкруги земля дрижала від вибухів, небо червоніло від вогню. Щохвилини могло все закінчитися. Вдалося вивезти всіх, але деякі померли в мене на руках.

Дмитро Ярош покинув "Правий сектор". Які у вас стосунки?

— Як і колись, готовий віддати за нього життя. Дмитро Олексійович зробив неправильний вибір, коли послухав своє оточення й залишив "Правий сектор".

Які стосунки з керівництвом Меджлісу кримськотатарського народу?

— Були разом на Херсонщині, коли блокували Крим. Не раз зустрічався з керівництвом. Говорили, що Крим має бути вільний і у складі України. Розумілися, доки між нами не стали російські гроші. Дехто продався. Це стосується й окремих керівників України, і військових командирів. Я залишив дружину, троє дітей — і пішов боротися з окупантами. А є виродки, які не бояться Бога. Кладуть на мораль, закон, державу.

Розлучився, щоб не шкодити сім'ї

Марлен Місіратов народився в місті Андижан в Узбекистані. У 1990-ті переїхав до Криму. Де навчався, не розповідає.

— Був одружений. Розлучився, щоб російська влада не шантажувала мою сім'ю. Присвятив себе боротьбі, — каже Марлен.

У Криму працівники ФСБ наприкінці вересня провели обшук у його матері Діляри, кілька годин протримали її у відділку. Голова Центральної виборчої комісії Курултаю кримськотатарського народу Заїр Смедляєв припускає, що на жінку чинять тиск через її проукраїнську позицію. Другий син Діляри Арслан перебуває в селі Чонгар на Херсонщині. Там розташований пропускний пункт в окупований Крим.

×