43-річний Сергій Бахтін із синами 13-річним Данилом і 15-річним Микитою та матір'ю Наталею, 67 років, переїхав із Луганська до Фастова на Київщині. Синів відібрав у дружини.
— Викрав дітей у жінки, яка безбожно пила. Прийшов до її будинку, а діти в самих трусах ходять. Боялися маму. У молодшого залишився на лобі шрам від табуретки, якою виховувала його, — розповідає Сергій Бахтін. — Колишня оговталася за тиждень. Почала вимагати хлопців, викликала поліцію. Але правоохоронці стали на мій бік. На засіданні опікунської ради діти розповіли, як мати вночі водила їх на цвинтар, брала із собою в сауни. Суд залишив їх під мою опіку. Два роки прожили разом, а потім почалися обстріли.
Із початком воєнних дій покинув 4-кімнатну квартиру у центрі Луганська, бізнес — установлення опалення в будинках. Забрав заощадження і з мамою інвалідом першої групи та синами поїхав до Києва. Кожен мав рюкзак з особистими речами. На вокзалі зателефонував волонтерам, які допомогли поселитися у санаторії для матерів-одиначок поблизу Житомира. Серед жінок був єдиним батько. Уже там подав довідку про несплату аліментів і позбавив дружину батьківських прав.
У санаторії жили рік. Увесь час шукав роботу. В мережі розмістив резюме. Маю три освіти — педагогічну, економічну й аспірантуру з економіки підприємств. Ніхто не телефонував.
Поїхав до Києва. Зняв перше оголошення, що потрапило на очі. Так потрапив у службу таксі. Все було добре, але почав втомлюватися. У київській лікарні підтвердили діагноз розсіяний склероз, що поставили в Луганську за півроку до переїзду. Сказали, є ураження головного мозку. Спочатку дали третю групу інвалідності, потім — другу.
Через важкий графік на роботі й постійні недосипання хвороба прогресувала. Двоїлося перед очима, трусило тіло, порушувалася координація. Пройдуся в магазин — і від утоми тремтять ноги, не слухаються. Також не можу тримати дрібні предмети, бо затерпають руки і не відчуваю їх. Чашку ще візьму, а голку з ниткою — ні. За півроку довелося звільнитися.
Орендуємо житло у Фастові неподалік Києва. Діти швидко адаптувалися до нової школи. Молодший Даня став президентом із самоврядування. Старший хоче вступати до технікуму. Обоє допомагають у хазяйстві — прибирають, перуть речі, готують. Вирішив, є гроші чи ні, але в синів будуть хороші спогади з дитинства. Намагаюся заощаджувати, щоб на дні народження повести їх у кафе на морозиво, хоча б раз у рік оплатити квитки в кінотеатр.
Виживати вдається на свою та мамину пенсії. Спочатку жили в режимі посиленої економії. Необхідні речі купували в секонд-хенді, брали лише необхідні продукти. Поступово ситуація трохи поліпшилася. Я познайомився з волонтерами з Києва. Вони час від часу привозять харчі, допомагають із одягом для дітей. Нещодавно прислали посилку зі взуттям з Америки. На зиму не мали речей. Діти були одягнені у зношений секонд-хенд. Їм стало соромно ходити в школу. Позичив гроші й купив теплі курточки. Волонтери допомогли віддати борг.
Змінилося ставлення до заощаджень. Раніше весь прибуток вкладав у бізнес. Мова йшла про сотні тисяч. Купував обладнання для опалення будинків. Думав, це найкращий спосіб зберегти та примножити гроші.
Це була помилка. З початком війни продажі припинилися. Фірму розграбували, а товар разом із воротами здали на брухт. Тепер відкладаю кожну копійку. У місяць виходить 300 гривень.
Найстрашніше для мене й інших переселенців — це відсутність надії на власне житло. Усі заробітки витрачаю на комунальні й оренду. Звісно, є програма "Доступне житло", де держава компенсує половину його вартості. Але таким, як я — інвалідові з двома дітьми й мамою, ніяк не заробити тої суми. Намагаюся продати квартиру в Луганську. Знизив її вартість учетверо, але покупців немає. Іноді сниться колишнє життя. Якщо Луганськ звільнять — без вагань повернуся.
Дочку бачив раз у житті
— Вдруге одружився з жінкою з Тбілісі. Познайомилися в Києві. Після одруження переїхала до мене в Луганськ. Там прожили два роки, — розповідає Сергій Бахтін. — Дружина кожні 90 днів мала перетинати кордон, за законом. Під час останньої поїздки в Грузію дізналася про вагітність. Залишилася вдома народжувати. Я був не проти.
Коли на світ з'явилася дочка, літав провідати. Це єдиний раз, коли бачив її. З початком війни стало не до того. Потрібно було вивозити дітей, потім десь влаштовуватися. Підтримуємо дружні стосунки з нею і дочкою 6-річною Марією. Щодня спілкуємося скайпом.
8 
35413
Коментарі
1