73-річний Микола Громов порпається на могилі у другому ряду цвинтаря села Новосілки Києво-Святошинського району столиці. Шпателем риє рівчак під цоколь.
— Значить, преса! — каже замість привітання. Поряд чорний дворняга намагається вирити в могилі яму. — Циц, Черниш! — чоловік замахується шпателем, і пес відбігає за кладовище до лісу. — Оці журналісти — щоб тілько пити і їсти, бесполєзнєйшиє сущєства. Не те, що я, філософ! — б'є себе в груди рукою зі шпателем, вістря впивається Громову в ліве плече, він сичить від болю. — Так і напишіть: на Русі об'явився філософ, який написав книжку "Я расщепил атом ЧЛК". Як? Не знаєте, що таке ЧЛК? Чє-ловє-ка. Усі міста треба знести з лиця землі. Лишити тільки села. Бо справжня професія людини — селянин.
У сусідньому, третьому, ряду коло могили з дерев'яним хрестом стоїть автобус із написом "Будматеріали". Із нього чоловіки в синіх фірмових робах виносять чорний гранітний пам'ятник і розібрану огорожу.
— За таку роботу, — Микола Тимофійович копає ногою рівчак і коситься вбік робітників, — оці фірмачі беруть по 5 тисяч гривень. А я за 2 тисячі взявся. Зима іде, палац утепляти треба. Показати його? — обережно кладе шпатель на бордюр сусідньої могили.
Виходимо з цвинтаря на стежку, яка веде до елітних котеджів.
Метрів за 20 трава закінчується. Починається необгороджене подвір'я розміром із половину футбольного поля. Праворуч дерев'яний туалет, оббитий фанерою. Замість дверей на ньому висить зелена шерстяна ковдра. Поряд купа металевих блоків, цегли, дощок, гнилого шмаття і землі. Стоїть чорна пластикова бочка, наполовину наповнена водою. Коло неї у глибині двору, метрів за 100 від елітної триповерхової вілли з мезоніном, вирита яма, приблизно 4 на 2 метри вшир і метрів зо 2 вглиб. Спускаємося в неї хиткою дерев'яною драбиною. Опиняємося в землянці з білої цегли та дерева. Одна стіна землянки обліплена жовтою глиною, із неї стирчить щось схоже на грубі нитки. Микола Тимофійович відкидає ногою з проходу мішки. З одного сиплються мотки зеленої ліски.
— Оце лєску на смітник хтось викинув, — господар піднімає моток. — Я її порубав, змішав із глиною й обмазав стіни. Мерзну, як цуцик, бо грубки нема. Тепер утеплився, то зимою буде наплив бездомних. Вони постійно в мене живуть.
Стіни завішані старими ковдрами. Скупе світло падає через скло на ліжко і полицю з консервованими помідорами.
— Це мені дівчата бездомні крутять, — проводить рукою по запилюжених кришках банок. — Одна й зараз у мене живе, Іра, 36 років, чоловік п'є, її б'є. Кажу: "Ти молода, кидай його, лічность у бракє — це нєдочєловєк, а бита лічность — це вообще катастрофа". А вона заладила: "Люблю, люблю".
А всю цю осінь і зиму в мене двоє ночували. Іду лісом — сидять під деревом, від дощу ховаються. У нього чотири ходки, вона — махонькоє таке бєгучєє сущєство. Я сердобольний, запросив к сібє пожити. Коли дивлюся — чотири мішка картошки пропало, консервації банок сто. У місцевих на водяру їх міняли. Сперли 75 металевих блоків, я їх у мєсних металістів на гроші виміняв, платив нємножко больше, ніж у прийомці. А потім той мужик поламав оградки. Попався, і йому впаяли п'ять років. Куди дівка ділася, не знаю.
— Як опинилися на кладовищі?
— Як-як... Воно вам треба? Я розкажу, а ви моїх родичів познаходите. А я не хочу. Із жінкою розвівся, бо п'є, діти бєзнадьожно іспорчені, батьки вмерли. Напишіть, шо по паспорту я Микола Громов, родом із Сібірі. Із посьолка Володарскоє. Тіки в нашому районі таких посьолків три, так що на карті можете не іскать. Образованія не мав. До 20 років камінщиком работав, в общазі жив. Якось один армяшка, тоже камінщик, по п'янці сказав: "А пішли циган різать, вони наших дівчат лапають". Я, канєшно, не согласився, сказав, що різать — погано. Але вони все одно зарізали чоловік 10.
А я в своїй комнаті сидів, абсолютно трезвий, книжку читав. Коли це — стук-стук! Міліція, на допрос визивають. І я, хоть абсолютно не винуватий, утік. Почувствовав, що все на мене звалять.
У землянку через дірку в стіні залазить кішка.
— Чорномирдінка! — кличе Микола Тимофійович. — Думав, що кіт. Назвав Чорномирдіним, бо морда чорна. То про що це я? Ага, у кіосках тоді продавали багато карточок із кримськими краєвидами. Я подумав — усе таке красиве, волшебне. Сів на перший же поїзд і поїхав у Саки. А приїхав — срань і п'янь. Роботи нема. Там познакомився із будущою женою Вєрою, — тягне з відразою. — Вона в отпуск із дядьком алкоголіком приїхала. Років 17 мала, а вже тоді по гранчаку з от-таким рубчиком випивала. Поїхали до неї домой у Дніпропетровську область. Троє дітей нажили. Молодшому, Льоші, 42 года. Середній, Вікторії, 43. Старшій, Наташі, 44... Ілі — 46? — пальцями із чорними кривими нігтями чухає потилицю. — Тіки зараз поняв, що воспитував їх не так. І єслі б можна було прожить жизнь по-новому, я б її прожив іначе. Вєра синячила, воспітанієм дітей занімався я. Воно принесло двойку з хімії, а я його ремньом, ремньом! А нашо, питається, єслі всі вони стали колхозніками? От син, напрімєр, пішов в армію. Я йому казав: "Ну чого ти прешся в сержанти? Сиди і не висовуйся". Не послухав, от у нього й вкрали якісь важні ключі від сейфів. Я одолжив у зятів тисячу рублів і поїхав у Київ давать взятки начальству, бо Льошу в дисбат відправляли. Всім взятки дав, а положитєльного різультата не добився. Додому було стидно вертатися. Жив у гостінніце "Московская", потім у "Лєнінградской". В один день дєньгі кончились, а за жильйо платить нада. Позвонив старшій дочкі. А вона намікнула: мол, папа, ти тут не нужен. Шо дєлать? Купив на дєньгі, шо остались, лопату, тачку, вийшов на остановку і сів у первий попавшийся автобус. Він мене привьоз сюди.
— Не страшно на цвинтарі?
— Страшно танків і ядерних полігонів. А покійнику я так дам, що кості заторохтять. Тут такі інтірєсні лічності зариті, показать? — вилазимо нагору. Микола Громов тицяє пальцем у два великі скляні куполи посеред кладовища, прикрашені візерунками у вигляді позолоченого виноградного листя. — Отето — циганські могили. У циган, як хтось умирає, телевізори в яму ложать, мобілки, золото. Но даже самі от'явлені жуліки не полізуть їх красти, бо найдуть і заріжуть. А осьо тут, коло лісу, професор лежить. Його жінка — доцент в інституті. Просить іноді за могилою приглянути.
Спочатку ждав, може, хоть один покійник у гості загляне. Но все більше живі приходять. Раз голова райради заявився, така пава, недарма прізвище Лебідь. Кричав: "Хто тобі дав право тут жити?". І лісника покликав, бо в мене тут пару брьовен лежало. Документи вимагав... А в мене тіки паспорт совєцький. Кажу: "Я ж філософ, нашо вам паспорт? Давайте я вам свою книжку почитаю". Він покричав-покричав та й пішов. Кстаті, ви мені не напічатаєте мою рукопісь? Прийдіть через пару днів, а то я половину потіряв, а половину криси з'їли. Не напічатаєте? Я ж кажу: каждий чєловєк — Іуда.
1 
1
Коментарі