"Взяли на роботу завдяки тому, що навчаюся в Україні"

19-річна Сіно Хонго з японського міста Осака стала солісткою театру опери та балету в Дніпрі. Вона — перша іноземка, з якою уклали контракт. Дівчині допомогли оформити робочу візу та знайшли житло поблизу роботи. — Умовляла батьків віддати мене до балетної школи. Вони погодилися. Хоча в Японії бути балериною скоріше хобі, аніж професія. Театр є лише в Токіо, — каже Сіно Хонго. — Вдома вчилася танцювати в українського педагога. Саме вона запросила продовжити навчання у Києві. Сіно Хонго приїхала сюди у 15 років. Захотіла опанувати мистецтво українського балету. В балетній столичній школі навчалася чотири роки. Після випуску дівчину запросили в дніпровську трупу. Їй одразу довірили виконувати сольні партії. Першу роль в образі чортеняти отримала у виставі ”Ніч перед Різдвом”. Дівчина збирається залишитися жити в Україні. Звикає до української кухні. Залюбки їсть борщ і вареники. Вчиться готувати їх сама. — Автор: ФОТО: з сайта facebook.com

— Коли повернуся додому з українським дипломом, зможу легше знайти хорошу роботу. Торік у грудні їздив у Гамбію на зимові канікули. Працював у готелі "Коко Оушен Резорт енд Спа". Платили 100 доларів на місяць. Востаннє працював викладачем у Гамбійському інституті туризму та гостинності. За вісім занять на місяць заробляв 200 доларів. Узяли, бо навчаюся в Україні, — пише гамбієць 28-річний Ассан ГайЄ.

Два роки тому приїхав в Україну на навчання. Вступив у Черкаський університет ім. Богдана Хмельницького на спеціальність "Туризм".

— У нас теж є університет, але мати український диплом краще. Наші викладачі мало цінуються, а українська освіта вважається достойною.

Планую отримати диплом бакалавра в Україні, а магістратуру закінчити в Канаді. З українським документом про освіту можу пройти лише додаткові 6-місячні курси, упродовж яких повторюють вивчене в університеті, та скласти іспити. Це легше, ніж їхати туди з африканським дипломом.

Мені подобається Україна. Тут усе дешево. За навчання та проживання платять батьки. Щомісяця витрачаю мінімум 150 доларів.

Побував у Дніпрі, Києві, Тернополі та Запоріжжі. Столицю люблю найбільше, бо там мої друзі. У Києві почуваєшся, як в Європі. Там ніхто не зважає на те, що ти чорний.

Торік узимку приїхав у Київ до друга. Він надіслав адресу на телефон, який у дорозі розрядився. Я не знав, куди іти й що робити. Стояв на вокзалі, було дуже холодно, друга ночі. До мене підійшов перехожий. Пояснив йому, що сів телефон, не маю зарядного пристрою. Він купив його і дозволив зарядити телефон у машині. Допоміг знайти адресу друга в Гуглі. Це був мій найкращий день в Україні. Чоловік дуже погано знав англійську, але все одно допоміг.

Ніколи не ходив до українського лікаря. Друзі казали, що медицина в Черкасах погана. Тут помер мій приятель із Зімбабве. Він грав у футбол, як опинився в лікарні — не пам'ятав.

Якщо українець не п'яний, то поводиться краще за африканця. Ми дуже шумні. Часто сидимо надворі біля наших будинків, слухаємо музику, відпочиваємо. Тут я такого не бачив.

Збираюся після навчання повернутися в Гамбію, щоб працювати готельним менеджером. Але все одно хочу приїздити сюди, бо люблю цю країну.