"Не знаю, чи він мене кохає"

Маленькій тендітній Лі Ічжен скоро виповниться 25 років. П"ять із них вона прожила у Києві. За батьківщиною сумує, але повертатися не хоче. Я запитала, чому вона взагалі опинилася тут.

— Бо я дуже вірю в Бога. І в долю, — відповіла Лі.

Родина дівчини мешкає у містечку Ханьтан недалеко від Пекіна. Окрім Лі, в сім"ї ще ростуть молодші брат і сестричка. Батьки — 53-річний Лі Мін та 55-річна Куі Лян — лікарі. А дядько Чон Лі, 56 років, працює журналістом. Подобалася ця професія і Лі Ічжен. Але вона не схотіла працювати і вчитися в Пекіні. Мріяла про закордон. Батьки дізналися, що є можливість відправити доньку разом з групою абітурієнтів до Києва.

— Коли їхала, розуміла, що відтепер у мене починається нове життя. Я все його присвячу викриттю репресій проти людей, практикуючих Фалуньгун.

Фалуньгун — це своєрідна релігія, культ, спосіб життя. Головна мета — жити на засадах Істини, Доброти і Терпіння. Але 1999 року в Китаї почалися репресії проти тих, хто його практикує.

— Ти не уявляєш, що там коїлося. Людей били просто на вулицях, забирали в тюрми, катували... Я приїхала в Україну, щоб досліджувати це все. І розповідати світові, щоб люди допомогли зупинити репресії. У Китаї це неможливо, бо немає свободи слова.

Як батькам живеться зараз? — намагаюся переключити Лі на приємнішу тему.

— Нормально. Вони мають приватний будинок у чотирьох годинах їзди від Пекіна. Тато володіє лікарнею. Коли я переїхала в Україну, отримувала багато грошей від батьків — чотири-шість тисяч доларів на рік. Але більше не хочу, шукаю роботу, — з наголосом на першому складі вимовила Лі, — щоб бути самостійною.

Таке неможливо їсти — масло, кефір, молоко... Ужасно

Яке твоє перше враження від України?

— О, дуже важко було! Я перший рік вчила тільки російську. Прийшла на журналістику, ректор мені щось каже, а я тільки очима бум-бум, — закліпала Лі. — Відправив українську вчити, то я ще рік займалась. А вже потім взяли в інститут журналістики. Я жила тоді в гуртожитку. Враження нормальне, але чекала більшого. Бо в Китаї я... — запнулася, — ніколи не було проблем — поїсти, попити, одягтися. Перший рік я не звикла... Таке не можу їсти, неможливо: масло, кефір, молоко... Ужасно. І вилкою...

Виделкою, — підказую.

— Не могла нею в рот попасти. Перші місяці пила тільки суп, суп і суп, — розреготалася дівчина. — У Китаї таких продуктів, як у вас, не їдять. Там рис, фрукти дешеві. А у вас так дорого! Мені українські друзі оце зараз подарували дві пари паличок, а я не змогла ними їсти. Відвикла!

Ти хоч удома за ці роки була?

— Так, два рази. Коли літак спускався на аеродром, я заплакала. А перше враження від батьківщини — спека. І бажання: назад у літак і — в Київ.

Як ти розважаєшся тут?

— Їм у китайському ресторані, — цілком серйозно відповіла Лі Ічжен. — А якщо канікули — їду по різних містах. Люблю на Хрещатику гуляти. Але грошей не дуже на розваги трачу.

Батько багато заробляє?

— Залежить від операцій. Десь тисячу доларів на місяць. А от мамина родина багата була. Вона раніше, до революції, мала свої хори...

Колективи музичні? — перепитую.

— Та нє, — відмахується Лі. — Ну хори. Як у вас Карпати. Великі хори, із золотими рудами. Все держава відібрала. Тато там з нею і познайомився. Він сам з Півночі, в армії служив на Півдні Китаю.

А ти маєш хлопця?

— У Китаї не можна було! — замахала на мене руками співрозмовниця. — Це не є мораль! Батьки б мені такого не дозволили. Трохи зустрічалася з китайським хлопцем, з яким їхала в автобусі в Україну. Але довго не змогла. Він хитрий дуже. Коли я від нього йшла, він мені сказав, що робив мені погано — обманював мене з іншою дівчиною.

Він обманював мене з іншою дівчиною

Наші хлопці кращі?

— Так, дуже! — захоплено відповіла Лі. — Я на виставці одній побачила хлопця. Він грав на гітарі і так красиво співав... Нас спільний друг познайомив. Йому 27 років, звати Віктор. Потім у тій квартирі, де він живе, я одну кімнату займала...

То ви живете в громадянському шлюбі?

— Це не є мораль, як то можна! — вкрай засоромилася китаянка. — Ми друзі. Але я дуже пряма і чесна, тому сказала, що я його люблю. А він усе мовчить. Стриманий дуже. Не знаю, чи він мене кохає... У нас зараз спільний проект. Якось ранком він вийшов на кухню, а я там сиділа і співала пісню, яку сама написала. Йому дуже сподобалося. Він зробив аранжування, і ми скоро запишемо її в студії.

Я попросила дівчину заспівати. Упівголоса Лі почала наспівувати дуже мелодійну, повільну, романтичну річ. Характерно для китайських мотивів — без півтонів.

Це про кохання?

— Ні. Це — про репресії над практикуючими Фалуньгун.

Насамкінець я запропонувала зробити спільне фото. Лі Ічжен вирівняла спинку і завмерла, немов знімається на паспорт.

Та розслабся ти. Давай покажемо одна одній язика!

— Мама мені казала, що це дуже неввічливо і негарно, — по-дитячому прошепотіла вона мені на вухо, але кінчик язика все ж таки висунула.

На прощання Лі по-діловому потиснула руку, дала мені кілька газет про репресії в Китаї і сказала, щоб я їх обов"язково прочитала.