"Навряд чи побачу ту країну, про яку мрію. Але після себе треба щось залишити"

 

— Із початком бойових дій до мене стали звертатися друзі, знайомі, знайомі знайомих із Донбасу: "Можна у вас пожити?" Зателефонувала на гарячу лінію Київської адміністрації. Питаю, куди їхати біженцям з Донбасу? У відповідь почула: таких не існує, є лише біженці з Криму, — розповідає 43-річна Оксана Сухорукова про те, як потрапила у волонтерський рух.

— У той же день подзвонила незнайомка: "Нас дві жінки та троє дітей, стоїмо на вулиці. Не знаємо, що робити". Мій номер їй дали в КМДА — на тій самій гарячій лінії. "Добре, — кажу, — Стійте там, я скоро".

Зібрала людей на роботі, розповіла. Вони скинулися грошима. Згодом ці жінки зайнялися волонтерством. Одна з них досі в цьому процесі.

На роботі була вільна кімната, де ми облаштували загальний склад. Берковецька, 6 — така була перша адреса, її знали всі державні заклади.

За кілька днів склад виріс за межі кімнати. Волонтер Арсеній Фінберг знайшов нову адресу: вулиця Фролівська, 9/11. Щоб переїхати, треба було підписати договір. Так з'явилася юридична особа — фонд "Свої".

Чому волонтерський центр "Фролівська 9/11" закрили?

— 2016 року ми прийняли важке рішення — закрити центр. Допомога, яку надавали, — це була "швидка". Вона більше не була потрібна. Завдання "одягнути та нагодувати" виявилися найпростішими. Зараз потрібні робота й житло.

Унікальність "Фролівської" полягала в наданні комплексу послуг. В одному місці в центрі Києва переселенці отримували гуманітарну, медичну, юридичну підтримку, допомогу в оформленні перепусток через лінію розмежування. Навчалися комп'ютерної грамотності, для дітей і дорослих тут проводили майстер-класи, заняття з арт-терапії.

Життєдіяльність центру забезпечували понад 300 волонтерів, серед яких були люди з Криму та Донбасу. Вони допомагали зі сльозами на очах. Бо це був важливий психологічний фактор — спосіб оговтатися від раптових злиднів та втрати дому.

Зараз центр трансформувався в благодійний фонд. Більшість програм присвячені дітям: реабілітація інвалідів, підтримка дитячого спорту в сірій зоні, підготовка до ЗНО, зокрема й на непідконтрольній території, поїздки дітей зі сходу на захід. І найважча наша програма — допомога дорослим онкохворим.

У вас не з'явилися підстави для зневіри?

— У кожному регіоні є люди, які хочуть допомагати. На дописи з негативом у "Фейсбуку" не треба зважати. Просто позитивні публікації менш популярні.

У нас є програма по онкології. Цього року зібрали понад мільйон гривень. Наприклад, для Олексія Кириченка з Луганщини, який потребував дорогих ліків, за декілька днів 600 осіб перерахували від 11 гривень до декількох тисяч. Українці чутливі до чужого болю.

Зараз жертвують менше, ніж 2014-го?

— Так. Ми ж не завжди пишемо, для кого збираємо. Але перераховують — бо в нас є репутація.

Кажуть, волонтери мають право використовувати на адміністративні потреби 20 відсотків від надходжень. І завдяки цьому дехто збагатився.

— У волонтерів, які збирають кошти на свої картки, такого права ніколи не було. Вважаю, що збір коштів на приватні картки — це негарно.

Фонд справді може витрачати до 20 відсотків на адміністративні справи — зарплата, оренда офісу. Але ми домовилися про інше. Адмінвитрати покривали друзі з бізнесу: безкоштовно надавали канцтовари, оргтехніку, приміщення. А все, що збирали на проекти, використовували на 100 відсотків. Лише в листопаді торік отримали перший грант і в його рамках — зарплати. Та велика кількість проектів проходить поза грантовим фінансуванням. І ми цю роботу виконуємо як волонтери, безкоштовно.

Як ставитеся до волонтерів, які подалися в політики?

— Не бачу в цьому нічого поганого, політика — це не зло. Однак коли політик раптом стає волонтером, то це вже не волонтерство.

Треба розробляти стандарти благодійності, прозорості. Для цього ми створили мережу "Свої". Запровадили певний етичний кодекс. Виходимо з того, що репутація — це наш капітал. Існує прямий зв'язок між нею та кількістю надходжень. І щоб тримати високу планку, вирішили прописати наші цінності та прагнення. 40 організацій, які поділяють їх, долучилися до мережі.

Чим іще опікується мережа "Свої"?

— Недавно організували святкування до дня визволення Торецька. Наш консультант у цьому прифронтовому місті Володя Єлець запропонував акцію "Передай прапор у Торецьк". На перший погляд, просте дійство. Та на Донбасі — інше ставлення до прапора. Це символ миру, процвітання, країни. Його або люблять до нестями, або сахаються, як чорт від ладана. Ви коли-небудь плакали, слухаючи гімн? А в Торецьку я це бачила — жінка, тримаючи дитину, плакала від "Ще не вмерла України".

Я привезла багато синьо-жовтих прапорців. За мною бігли діти: "Дайте флажок. И мне. А можно сестре возьму? А там мама стоит, она стесняется. Сколько стоит? Бесплатно? Мне 5 штук".

Біля стягів, які надішли з України та з-за кордону, стояли люди. Читали, що там написано, робили селфі на тлі тих коментарів. А я ходила поміж них і слухала. "Видишь, Львов нас поздравляет. Это на другом конце страны, но они с нами. Это ж надо. Потому что, сынок, мы — украинцы".

Як змінилися за чотири роки переселенці й волонтерський рух?

— Люди, які приїхали з окупованих територій, розуміють, що не вирішується питання житла. І вони його не куплять ніколи. Дехто просто розчавлений цим. Хтось повернувся на окуповані території — в населеному пункті на Черкащині було 24 переселенці, залишилося двоє. Решта поїхали в ЛНР-ДНР. Частині вдалося почати все з нуля. Дехто каже: "Гріх зізнатися. Але життя змінилося на краще. Діти вивчили англійську, а ми зайнялися бізнесом".

Приклад Грузії показує, що переселенців не треба розміщувати в місцях компактного поселення. Там люди, які війни не бачили 20 років, і діти, які народилися після неї, почуваються жертвами. Чекають на допомогу. У тих, хто влаштувався в нових реаліях, такого синдрому немає. Вважаю, що 2014-го я була не права, коли вимагала від влади створення містечок для переселенців. В ізольованих групах у всьому світі таке відбувається — поселення перетворюються на гетто (райони, де відокремлено живуть певні групи людей. — ГПУ).

Як змінилася Оксана Сухорукова?

— Змінилися пріоритети. До війни що було важливо? Щоб родина була щаслива — кожен мав по машині, тричі на рік відпочивав за кордоном. А зараз хочу, щоб діти жили в іншій Україні. Розумію, що навряд чи побачу ту країну, про яку мрію. Але після себе треба щось залишити.

38 вантажів із гуманітарною допомогою отримав і розподілив благодійний фонд "Свої" за чотири роки. Надав підтримку більш як 35 тис. осіб. На лікування важкохворих зібрали 3,2 млн грн.

1,8 кілограма гуманітарного одягу на кожного жителя України, включаючи немовлят, завезено в країну з початку війни. Волонтери припускають — так завозять контрабанду. Видають за гуманітарку, щоб не платити податки при розмитненні.

Об'єднала в мережі "Свої" 40 волонтерських організацій

Оксана Сухорукова народилася в місті Дружківка на Донеччині.

З 2004-го живе та працює в Києві. З часів Революції гідності й до 2015 року поєднувала волонтерство з роботою заступника директора в приватній будівельній компанії.

Нині працює в благодійному фонді "Свої". Його створили в липні 2014 року для допомоги постраждалим від бойових дій. Почав діяльність із волонтерського центру "Фролівська, 9/11".

Одна з ініціаторів створення однойменної мережі "Свої", що об'єднує 40 громадських волонтерських організацій.

Має дорослого сина. Розлучена.

×