— Коли малюю Христа, молюся, щоб у цей момент душа моя не думала про гроші. Коли сказав про це своєму священикові, він лише усміхнувся: "Про гроші треба думати. У тебе четверо дітей", — розповідає івано-франківський художник 43-річний Любомир Мартинюк. За 10 років намалював 110 картин із зображенням Ісуса Христа.
Напередодні Великодня 19 квітня у столичному Шоколадному будинку художник відкрив свою виставку "Любов Бога". Показав десяток натюрмортів та півсотні полотен з Ісусом.
— До сьомого класу взагалі нічого не малював, — розповідає Любомир. Він у джинсовій куртці й рожевій тенісці. Має видовжене обличчя, чорне волосся до плечей і коротку бороду.
— Вважав, що грішні люди не мають права малювати. А я не міг говорити без матюків, багато курив і випивав. Малюнки купував в інших дітей, щоб замість своїх на уроці малювання показувати. На початку 1992-го раптово сильно заболів живіт. Мама викликала "швидку". Фельдшер сказав, що мені терміново потрібна операція.
Коли їхали в лікарню, мама сказала: чула, що треба помолитися і Бог поможе. Разом стали молитися. Мені зразу ж полегшало. У лікарні обстежили і сказали, щоб їхав додому, бо ніяких порушень в організмі не виявили.
Після цього перестав лаятися, покинув куріння й випивку. А через місяць вирішив стати священиком. Вільний час проводив у церкві. За рік прийшов у храм й почув Божий голос. Він сказав, що маю взяти до рук пензля і почати малювати. По дорозі купив фарби, папір і всю ніч малював. Вранці показав малюнки шкільному вчителю. Він здивувався: ніколи не думав, що в тебе такий талант. Мама була шокована. Казала: якщо підеш у художники, вижену тебе з дому.
Любомир закінчив Косівський коледж декоративно-прикладного мистецтва на Івано-Франківщині та Львівську академію мистецтв.
— Після дев'ятого класу поїхав до приймальної комісії коледжу, там спитали, на яке відділення вступатиму. Я показав пальцем на останній у списку — "художнього розпису". Чоловік, який приймав документи, попередив: "Не вступиш. На цьому відділенні вчаться лише найкращі художники, які до вступу готуються по сім років". Та мене взяли після першого іспиту.
До Любомира підходить його донька 4-річна Маріанна. Обіймає батька за коліно, проситься на руки. Любомир підходить із дівчинкою до картини із зображенням Христа. Художник схожий на нього.
— Картин з Ісусом не продаю. Хто просить — дарую. Та всі за роботи дають гроші. Торік у столичному Музеї Шевченка до Великодня готували мою виставку. У мене саме зупинилися продажі, грошей не було. Позичив у товариша тисячу доларів. В останній день виставки приїхав у музей знімати полотна. До мене підійшов літній чоловік і англійською почав мої роботи хвалити. А потім каже: "Я би всі забрав, але не довезу. Та тут є одна, без якої додому не поїду". Показав на картину "Ісус у квітах". Хотів подарувати, та він дав за неї тисячу доларів. Я зразу ж побіг і віддав свій борг.
На мобільному телефоні художник показує картину "Ісус у квітах". Вона у ніжно-рожевих тонах.
— Тут намалював Ісуса, якого бачив на власні очі, — каже Любомир. — Торік на виставку в Українському домі мав привезти кілька своїх робіт, а вони по всьому Києву були розкидані. Доки зібрав, уже запізнювався на відкриття. Тоді подумки звернувся до Бога: "Чи мені розірватися між цими виставками? Невже більше немає художників?" Глянув перед себе і побачив під квітучим деревом Ісуса. Він мовчки мені усміхався. Той образ мучив мене, доки не зобразив його на полотні.
Дружину зустрів у церкві
Любомир Мартинюк із дружиною Людмилою живуть у шлюбі 13 років. Виховують чотирьох дітей: 12-річного Павла, 10-річну Евеліну, 4-річну Маріанну та Еммануїла, 1,5 року.
— До 19 років вважав, що дружина — то велика проблема. Думав, житиму, як чернець, — розповідає художник. — Та 1999-го у храмі почув голос: "Маєш виконати мою волю. За тиждень покажу тобі жінку твою". Якраз тоді розписував вівтар у церкві на Львівщині. Священику сподобалося, й він запропонував оформити залу для проведення церковної конференції. Я погодився. Коли все було готове, священик попросив людей, які були на службі, допомогти мені розвісити картини і плакати. Стою в залі й чую голос: он там іде дружина твоя. Дівчина в хустині йшла прямо на мене, а душа розривалася від здивування.
Познайомилися з Людмилою, і я зразу взяв її за руку. Та потім вирішив себе перевірити і сім місяців не ходив у ту церкву, щоб із Людмилою не зустрічатися. На Різдво приїхав додому, молився і спитав Бога, чи виконав цього року його волю. Він відповів: ти тікаєш від того, що для тебе підготував. Зрозумів, що він говорить про Людмилу. За тиждень знайшов її в гуртожитку, а вже у серпні ми одружилися.
2 
1
Коментарі
1