— Українська душа — то є дивна штука. Якщо сусіду погано, то кожне в своїй хаті радіє. А коли самим припече, то вже пізно — ніхто тобі не поможе, бо ти вчасно сусіду не поміг, — розводить руками 88-річний Степан Бакунець із села Кураш Дубровицького району Рівненщини.
Він 18 років мешкає сам у старій дерев'яній хаті — відколи померла дружина.
— Колись так радів, що дожив до Незалежності, а тепер стає стидно за нашу країну. Ніколи Януковичу закону про мови не прощу.
Степан Сидорович запрошує поснідати з ним. У літній кухні накраює домашнє сало та хліб. Рожеві помідори зриває на городі навпомацки, бо майже втратив зір.
— Я од людей не ховаюсь, але навіщають рідко. Шкода, бо поговорити люблю. Село в нас глухе, ледве 300 душ набереться.
Степан Бакунець — колишній вояк Української повстанської армії. Справжнє ім'я — Олександр Шмалюк. Зрікся його заради батьків, сестри та братів, щоб уберегти їх від тортур.
— У 18 років із повстанцями пішов із дому. Вернувся влітку на хутір — а там засідка. Мені енкаведисти ткнули автомат у спину, — згадує господар. — Набрехав слідчому, що я просто сусід, який коня шукає. Степаном назвався на честь Бандери, а Бакунців було багато. Так і викрутився. Мене — в тюрму й на Колиму, зате батьків не розстріляли. На старість уже нічого міняти не хочу, бо звик.
Хапається рукою за серце. З кишені дістає таблетки нітрогліцерину, кладе одну під язика.
— Щось погано мені. Якби не здоров'я — жив би хоч сотню років, чисто з цікавості. Ще 30-40 років тому не очікував, що будемо мати свою Україну, свої кордони, мову, гроші. За совєтів про це тільки мріяти міг. Чисто по-людськи жити стало краще. Бо вже не боюся, що за мною прийдуть із КДБ. А от люди розчаровують — нам хоч на голову сядь, а ми змовчимо, ще й подякуємо за науку. Немає сильного лідера, а є одні барани. Не цінить молодьож те, що має зараз. Замість чесно робити тіко горілку п'ють, матюкаються та б'ються. Наша молодь була крепша та ідейніша — був один Бог, одне життя та одна жінка. Ми з Анною 42 годи разом прожили. По її смерті іншої шукати не став.
Із сусідньої кімнати господар виносить вилинялий національний прапор, який пошили з дружиною 1976 року.
— Ховали його у шафі за купою мотлоху. Діставали тільки по святах і при закритих дверях, — ветеран розгортає тканину. — То була наша з Анною найбільша таємниця — могли надовго в КДБ загриміти. Якось перед Великоднем пішов у сільмаг і купив по метру синього і жовтого полотна — продавщиця так дивно на мене глянула. Я злякався, що тітка піде й закладе, але пронесло. Бережу прапор, як реліквію. Хочу, щоб мене з ним поховали.
Народився Степан Бакунець у селі Тинному, що у сусідньому Сарненському районі.
— Як жилося за поляків, уже й не помню. Я пана не бачив, — знизує плечима. — 1939-го поляк утік, а наша хата згоріла. Мої батьки переселилися у колишній панський мисливський будиночок. 1943-го до нас почали приїздити різні люди — то був вишкіл майбутньої УПА. Гості вчили володіти зброєю. Тато чергував із бричкою на дорозі, щоб сусіди нічого не прознали. Побачить когось із перехожих і тут же пропонує його підвезти в інше село.
Бакунець потрапив у сотню командира Коробки — Григорія Перегійняка. У своєму першому бою проти німців та "власівців" відбив чотири підводи зі свиньми.
— Ото ми наїлися досхочу. В сотні мене прозвали Качаном за малий зріст, але апетит мав хороший. Не знаю, чи когось у своєму житті убив. Стріляв із трофейної гвинтівки, коли командир наказував.
За одну давню пригоду Степан Сидорович дотепер має клопіт — місяць тому його допитував слідчий Дубровицької районної прокуратури.
— От тобі й вільна Україна. Допит, як у радянські часи,— але тепер як свідка, — дивується. — Якось подзвонила сільська медичка, що мною поляки цікавляться. Їхня генеральна прокуратура порушила кримінальну справу — за "фактами злочинів проти польського народу". Про мене вони з інтернету дізналися. Я сказав слідчому все, що знав.
У липні 1943-го повстанці обложили село Гута Степанська, що у Костопільському районі. Серед польської колонії ховалися 20 червоних партизанів.
— Ми поляків не чіпали, — запевняє ветеран. — Командир послав на переговори трьох вояків. Наших хлопців підло убили кулями в спину, і тоді почалася перестрілка. Усіх селян із дітьми на возах випустили з оточення, а вже потім билися. Мені тільки обідно, що поляки своїх навіть зараз обстоюють, а українцям за честь УПА байдуже.
У спальні над ліжком висить чорно-білий портрет Анни, колишньої зв'язкової повстанців. Степан Бакунець познайомився з нею на засланні в Колимі.
— Нам було по 28 років. Одружилися за місяць після знайомства. Щоб якось вижити, мили золото і здавали його в КДБ. Важка то була праця, але за 1 грам платили 11 рублів. Ми назбирали грошей і вернулися на Україну. Анна влаштувалася в лісництво, а я механіком на земснаряді — чистив річку Горинь.
Перебиратися у місто до доньок Степан Сидорович не хоче.
— Тут дружину поховав — куди поїду? Доці Галя і Надя заміжні, часом провідують по святах. У селі спокійніше. Пенсія невелика, але на життя хватає. Новини слухаю по радіо або від сусідів. У хаті ще орієнтуюся по пам'яті, а надворі на сонці вже всьо. Навіть сорочку залатати не можу, бо не бачу голки.
1 
1
Коментарі
14