— Як здумаю, що могла його втратити, дурно стає. Коля раком кишечніка перехворів, — говорить 73-річна Олександра Романенко з Полтави. 10 червня вона з 75-річним Миколою Романенком відсвяткувала 51-шу річницю одруження. Ідуть алеями Корпусного парку в центрі міста. Пригортаються одне до одного. Олександра Пилипівна у фіолетовій сукні та білому плетеному капелюшку. Брови підвела чорним олівцем, на губах рожева помада. Микола Антонович у білосніжній сорочці.
— Ладно, Пилипівно, не вертайся в минуле, — тихо перебиває Микола Антонович.
— Ми не вертаємося, а згадуємо, — поправляє йому випрасуваний комірець дружина. — Тоді Колі було 48. Дивлюся, жовтий став. Заставила піти в лікарню. Звідти відправили відпочивати на море. Здали аналізи. Прислали запечатаний конверт із діагнозом. Я пішла нишком у ванну, розкрила документи. Так і взнала, що рак. Думала, всьо — кінець світу, — сплескує в долоні. — Відвезли його з донькою в Київ. Попросив, щоб на операцію не оставалися. А був Новий рік. Увечері верталися в Полтаву. У вагоні тільки ми і проводніца. Удівилась, що нас заставило в свято кататися, чаю налила. Вдома я постійно молилася. У палаті двоє з ним лежали. Він один вижив.
— Дружина — мій ангел-охоронець, — усміхається Микола Антонович, навколо очей ледь помітні зморшки. — Після операції лікувався настойкою чистотіла. Двічі в день по третій частині стакана пив. Так — чотири роки. Здав кров. Лікарі думали, аналіз переплутали — не вірили, що хвороба відступила.
Подружжя сідає на дерев'яну лаву під тополею. 45 років живуть у двокімнатці. Микола Романенко викладає цивільний захист в Управлінні з надзвичайних ситуацій. Олександра Пилипівна до пенсії була лікарем-фізіотерапевтом. Донька 50-річна Олена — фінансовий директор на заводі. З чоловіком і дочкою мешкає в приватному будинку.
— Чоловік отримує заробітну плату, я — пенсію. Не менше 3 тисяч гривень у місяць маємо. За квартплату віддаємо 500, — говорить жінка.
Микола Антонович родом із Луганська. Олександра Пилипівна — киянка. Познайомилися в столиці на творчому вечорі в будинку офіцерів.
— На гуляння туди збиралася йти з подружкою. Вона захворіла. Сама рвонула. Глянула — стоїть чорнобровий, стрункий, у формі. На танець перша запросила. Після цього він поїхав у Луганськ. Три роки листи ледь не щодня писала. Інколи не відповідав. Бувало, пишу і думаю: "Нащо воно мені?". Якось подзвонив. Каже: "У Києві вчитимуся. Приїжджай до мене, давай сім'ю создавать". Предупредив, що нелегко буде — кочувати по гуртожитках прийдеться. У Шепетівці жили на поверсі із сімома сім'ями. Вони гризуться, матюки сиплять. Я свого чоловіка берегла, він багато вчився. Щоб не заважати, довго з донькою по вулиці гуляли.
До Полтави подружжя мешкало в Шепетівці на Хмельниччині, в Богодухові Харківської області, Одесі, Києві. Побували в Алжирі.
— Учив африканців воювати. А додому хотілося страшне. Оставили в Москві в інтернаті доньку. Три роки без нас жила, — продовжує Олександра Пилипівна. — Я за ним, як нитка за голкою. Заради кар'єри чоловіка пожертвувала всім. Найшла віддушину у співах. У кожному місті, де жили, виступала з піснями в будинках офіцерів. Зараз Коля записує мої пісні на касети і носить на роботу, колегам вмикає. Раз-два в місяць ходимо в театр, на концерти. Останній раз були на концерті "Три королі". Грузин, іспанець і росіянин співали під піаніно романси.
Микола Антонович поправляє коротке волосся.
— Молодо виглядає, бо щоранку їсть борщ, сало та ложку меду. Еліксир молодості придумав. Сало має бути тільки риночне, м'яке, товщиною в чотири пальці. Не вживає жареного та гострого. Кожен день п'є кефір. М'яско предпочитає тільки варене чи тушене. Буває, носом крутить. Прямо каже, що недобре. Інколи обідно стає. Але цього не показую, того ніколи й не сваримося. Зранку встає перший, мене будить, у ліжко чай несе. Як заходить у ванну, то надовго. Всіма лосьйонами мажеться — для обличчя, п'ят, ступень, колін. Увечері тільки поріг переступає, вірші читає або про любов співає.
3 
1
Коментарі
1