четвер, 20 квітня 2006 18:03

"Яка мені різниця, де вмирати?"

Автор: фото: Вікторія Майстренко
  Анастасія Аврамчук — єдина мешканка Великих Клещів. Її самотність розраджує пес Барбос
Анастасія Аврамчук — єдина мешканка Великих Клещів. Її самотність розраджує пес Барбос

78-річна Анастасія Аврамчук 20 років живе у житомирському селі Великі Клещі — у зоні обов"язкового відселення. Пані Анастасія — одна на все село, дітей не має та й заміжня не була. Доглядає за невеличкою дерев"яною церквою, двері до якої завжди відчинені. У церкві прибрано. Під іконами багато папірців з іменами: зліва од вівтаря — за упокій, праворуч — во здравіє. Раз на рік приїжджає священик і править службу.

Хату Анастасії Аврамчук знайти не важко. Серед розвалених будинків вона єдина вціліла. Баба Настя у фіолетовій хустці, чорних зимових чоботях, картатій спідниці, підперезана хусткою. Стоїть на ґанку, виливає воду з великої бляшанки. Поряд гарчить невеликий чорно-рудий собака. Бабця з недовірою зиркає на мене, повертається спиною і мовчки заходить до хати. Пес біжить за нею.

— То зайти можна? — гукаю в темні сіни.

— Та йдіть уже, — стиха промовляє з кімнати. — Барбос, не чіпай!

Столітня хата побілена, а от даху немає. Два роки тому не витримав купи снігу, впав. На мокрій підлозі великі ночви, літрові банки, тазики, бляшанки, в які зі стелі тече вода. Сволоки підперті двома стовпами. Чорна стеля аж вигнулася.

Захворіла і не схотіла йти заміж

Баба сидить на високому ліжку, ноги поставила на ослінчик. Собака забився під ліжко, гарчить. Біля нього таз, у якому замочена постільна білизна.

— Оце вчора в тій хаті, — махає пані Анастасія в бік сіней, — нагріла води у печі, замочила наволочки, простирадло. А сьогодні гепнулася головою об деревину. Щось зле стало, мусила лягти. У мене у 91-му вже було мізків сотрясєніє. То я півтора року лежала, нічого не робила. Також ключиці болять.

Потім каже, що їздила якось у Попільнянський район — вибирати хату, але там не сподобалося.

— Пісок, то вгору, то вниз. Там войни були, і зараз кістки виорюють. Розповідали, що трактор як глибоко копне, то купи кісток викопує. Кликали колись під Малин, та якраз купони підійшли, і люди побоялися продавати хату. А за три роки грошей уже не мала. Кажуть, переїжджай чи в Народичі, чи у Базар. А я не хочу. Вони мені: пропадете тут. А хіба я в людях не пропаду? — підвищує голос бабця. — Чи в людях люди не вмирають? Щодня вмирають! Везуть і везуть тих мерляків. То яка мені різниця, де вмирати? Кажуть, ніхто і не побачить, що ви вмерли. Побачать, коли черв"яки з"їдять, згребуть у мішок та й... Якби хата була накрита, то тут рай би був. Я вже звикла до води: і влітку, і зимою — капотить і капотить.

Рідних маєте?

— Нікого немає. І одружена не була. Бо захворіла й не схотіла йти заміж. Ходила на ферму пішака дуже далеко. А зими такі суворі були. Після війни узутися ні в що було. Мороз, завірюха, а я в одних валяночках, у хустинці. Прийду додому, викручу мокрі валянки, покладу в піч, щоб висохли. А де там вони висохнуть: дві години побула дома та й знову на роботу.

Купляю у Базарі ковбасу, хліб

Ми жили тоді за три кілометри від Клещів, — пригадує. — А перед війною перенесли хату сюди. Батька 1939-го відправили сплавляти ліс на річку. Він застудився, отримав запалення легенів. Кілька днів пролежав та й помер — легені згоріли. Брат був у мене та дві сестри. Одна померла в 35 років. Шкода мені її було, дуже була до роботи завзята. Старша ще жива, 82 роки, діти забрали її в Чернігів. Але вже вісім років паралізована. А брат переїхав до Малина. Два роки пожив там та й помер із нудьги.

Світло у вас є?

— Є, — усміхається, — солярка є, керосинку запалюю. Але вона погано горить, коптить, іноді без світла сиджу. А буває й на ніч не тушу.

Що готуєте собі?

— Готувати ніде, — показує на прикриті целофаном плиту та газовий балон посеред хати. — Обіцяли привезти ще минулого року газ. Хотіла на Новий рік щось спекти або якусь шкварку засмажити. Дотепер чекаю. Купляю у Базарі  ковбасу, хліб.

Чому не привозять продукти?

— Хто ж заради мене одної бензин витрачатиме? — відмахується. — Сама ходжу. Автобуси мені не підходять. Бо їдуть рано-вранці, а повертаються надвечір. То я пішки ходжу — 13 кілометрів. Ноги, спина болять. Бо ж не одну хлібину беру, а три, ще й здоби прикуплю. Коли повертаюся, завжди у церкву зайду, навіть уночі. Цієї зими думала, що замерзну: від церкви до хати дві години добиралася.

Тяжко перезимували?

— Ой, холодно було! Це як би ви на балконі спали. От коли лежу, то бачу в дірку в стелі сонце, — показує на куток, у невелику дірку над яким можна розгледіти сіре небо. — Добре, хоч по хаті вітер не гуляє. Вкриваюся двома ковдрами, обкладаюся подушками. Але боки мерзнуть. Руки грію над свічкою, щоб умитися.

Не страшно одній?

— А чого боятися? Хто захоче, той і в зачинену хату зайде. Вовки по селу ходять, кабани, лисиці бігають, зайчики. Але мисливці вбивають. Ходило тут чотири цапи, тепер тільки один залишився. Гарний такий, великий, так мені шкода, бо вб"ють і його,— сплескує руками. — А він же козуль шукає. Зайчик до мене прибігав узимку. Прибіжить до хвіртки, я до нього гукаю "заїнька", а він сидить, дивиться, а потім іде собі. Лосі приходили, великі, як коні. Не знаю, як до них звертатися, то кажу "Лосяня, лосяня". Теж дивиться, не тікає. А тепер майже не приходять. Тільки сліди бачу.

Город садите?

— Аякже. Картоплю, буряк, моркву, капусту, огірки, помідори. Одного року такі здорові помідори вродили, люди дивувалися.

А звідки про новини дізнаєтеся?

— Радіо в мене є, — показує маленький радіоприймач на подушці.

Хвилин із 20 бабуся розповідає новини і дає прогноз політичної ситуації в країні. Бідкається про вкрадені "кучмівцями" гроші.

Руки грію над свічкою

Якось молода жінка з Базара розповіла їй, що важко живе, бо двоє дітей, а чоловік випиває.

— Було у мене 200 гривень, то я сотеньку їй дала, — скромно промовляє. — Отримували дотепер по 50 гривень гробових. Тепер 106 гривень. Це нам Янукович дав, — кричить бабця. — Але де ж він їх узяв? Скільки комуністи виступали на радіо, шинкували-мудрували, по всіх банках шурхували-мурхували — не знайшли, звідки. Було б дві партії, а то 45: спробуй розібратися. Я не голосувала, бо не дали транспорт, а голосувала б за Ющенка.

Люди приїжджають до вас?

— От сьогодні приїжджали голланди. Вони часто провідують мене. Сиру голландського якось привезли. Вельми мені сир із Голландії подобається, — хитро усміхається. —  А якось привезли сир, а у нього смак не той, то кажу, це ви, мабуть, у Києві купили. Тепер привозять свій. Зайшла позавчора в церкву, а там якісь люди. Я до них звертаюся, а вони мовчать. Виявилося, що венгри.

Бабуся швидко зіскакує з ліжка, іде до іншої кімнати. Барбос біжить слідом. Там теж вода тече зі стелі. Усі речі, одяг складені в кутку. На стінах фотографії під склом. Бабуся показує листівку з крашанками, на звороті великими літерами від руки написано по-англійськи і по-українськи" Норвегія".

— О, з Норвегії, а мені здалося, що венгри. Ось привезли гостинця, — бабця дістає  велику упаковку свічок і мило.

Барбоса кормом для котів годуєте? — показую на порожній пакет із кішкою "Дарлінг".

— Барбос такого не їсть. Він у мене кімнатний, — гладить по голові собаку. — Любить молоко, сало, ковбасу або якщо хліб чимось смачненьким намастиш, — лагідно промовляє до пса. — Але коли наїсться, то пильнувати мене не хоче, тільки спить. А це їздила до Малина, накупила продуктів — ні в що було покласти. То мені дали оцей пакунок. Кішка тут така гарнюня намальована, що я залишила його.

Було 20 курей, але лисиці та коршаки поїли

Хазяйство тримаєте?

— Корова є, було 20 курей, але лисиці та коршаки поїли. Недавно Барбос задушив лисицю. А позаторік трьох.

Радіацію у вас вимірюють?

— От вимірювали недавно, кажуть — немає. Вимірювали усюди: у хліву, дворі, під ліжком — навіть не пискнуло. А біля сусідньої хати пищало.

На собі відчуваєте радіацію?

— Спочатку дуже відчувала. Як ото вийшла та радіація, то вода, молоко, яйця на смак гіркі були, — каже діловито. — По собі відчуваю, є чи нема радіації. Ото як погано почуваюся, то точно викид був.

Пані Анастасія злазить із ліжка. Бере бляшанку.

— А води скільки, — бідкається, — встигай тільки виливати.

Виходимо на ґанок. Бабця розповідає, що жив колись у їхньому селі дід і захворів. Люди приходили, питали про самопочуття. А він відповідав: "Пора вмирати, але ще хочу побачити, куди оте лайно попливе".

— Так і я. Як той дід хотів побачити, чим закінчиться колективізація та репресії, то і я хочу ще пожити й побачити, як воно буде далі.

Зараз ви читаєте новину «"Яка мені різниця, де вмирати?"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі