89-річного Івана Дем"янюка судитимуть у Німеччині за злочини часів Другої світової війни. Його звинувачують у причетності до вбивства 100 тис. людей у фашистських концтаборах Треблінка, Собібор, Майданек. Вважають, що він обслуговував газові камери та знущався із в"язнів. За це дістав прізвисько Іван Грозний.
1952-го Демян"юк із дружиною та дочкою емігрував із Німеччини до США, у Клівленд, штат Огайо. Став Джоном, улаштувався автомеханіком на заводі "Форд". Отримав громадянство.
1983 року в Ізраїлі почалися судові процеси над людьми, причетними до винищення євреїв. У жовтні 1988-го Дем"янюка засудили до смертної кари. За п"ять років вирок скасував той самий суд — старі докази визнали непереконливими, нових не було. Чоловік повернувся до США.
2001 року в Америці розпочався новий судовий процес. Івана Миколайовича планували депортувати в Україну. Він відмовився. Боявся, що його катуватимуть. "Повернення в Україну було б рівнозначне тому, що мене кинули б у басейн з акулами", — говорив у інтерв"ю.
Нині прокуратура німецького Мюнхена видала ордер на арешт Дем"янюка. Цього разу його звинувачують у співучасті у вбивстві щонайменше 29 тис. євреїв у таборі смерті Собібор. Найближчим часом чоловіка депортують із США до Німеччини.
Місцева церковна громада у Клівленді стала на захист Дем"янюка. Не вірять в обвинувачення й на батьківщині Івана Миколайовича, в селі Дубові Махаринці Козятинського району Вінницької області.
— Та не міг він людей катувати, — стверджує 90-річний Григорій Немировський. — Він малим навіть із хлопцями не бився. Я сиротою ріс, то Іван ділився зі мною усім. Ми з ним з одної миски їли. Нас таких троє хлопченят на кутку було. Я, Іван Дем"янюк і Петька Бондарук, який торік помер. Ми разом у м"яча гуляли. Справжніх тоді не було, то ми самі робили зі старого дрантя і коров"ячої шерсті. "Гилка" називався. То не такий м"яч, як зараз діти гуляють, він не хтів так стрибати.
1940-го трьох друзів призвали до армії. Григорій Гаврилович відставляє вбік дерев"яний протез правої ноги, яку втратив на фронті. Сидить на ряднині, перебирає кукурудзу та овес — ними годує птицю.
— На збірному пункті мене забрали в Бессарабію служити, а їх додому відправили. Вони тільки наступного року в армію пішли. Я з тих пір не бачив Івана. Він не вернувся з фронту. Пізніше чутки були, ніби він у концтаборі наглядачем був. Я не вірю в це, бо не такий Іван по натурі. Та й ніхто в селі в це не вірить.
Іван Дем"янюк та Петро Бондарук служили в артилерії.
Я сиротою ріс, то Іван ділився зі мною усім. Ми з ним з одної миски їли
— Батько розказував, що з Іваном одною шинеллю вкривалися, куском хліба ділилися, — розповідає син Бондарука 55-річний Петро Петрович. — Аж доки Дем"янюка не ранило в стегно. Він упав і стогнав дуже. Тоді батько разом іще з одним односельцем, Іваном Миновичем, його на машину з пораненими висадив. І з тих пір не бачили.
Петро Бондарук знаходить в альбомі старенький знімок, де ледь можна розрізнити обличчя кількох чоловіків.
— Кращі фотографії Дем"янюка ті люди в чорних костюмах забрали, — говорить 82-річна Марія Бондарук. — Приходили після війни, питали, чи знаємо ми його, що знаємо. Мого чоловіка тоді у Вінницю забрали. Він не розказував, про що питали.
Петро Петрович сідає на лаву біля матері.
— Батько тільки після розпаду Союзу розказувати про ту історію почав. Раніше боявся, напевне. Сказав, що поставили перед ним три фотографії чоловіків у формі. Питають: де твій друг Іван Дем"янюк? На тих фото Івана не було. Зате була карточка другого Івана Дем"янюка, теж із нашого села. Він на кілька років старший за батька. Його по батькові Андрійовичем звали. А той, хто з батьком дружив, Миколайовичем був. Андрійович війну відслужив, у полоні не був, повернувся і жив із жінкою, дитину мав.
Марія Бондарук шукає в альбомі фотографію Івана Андрійовича Дем"янюка, але не може знайти.
— Тих два Івани зовсім між собою не схожі були, — продовжує Петро. — Кегебісти просили батька, аби він на того Дем"янюка вказав. Та батько не взяв гріха на душу. Потім по секрету сказав Андрійовичу, що його карточка у кегебістів була. Той злякався. Знаєте, як тоді це страшно було? От Андрійович і повісився. Родина його після того із села виїхала кудись на південь.
Чоловік альбом із фотографіями заносить у хату.
— Батько Івана Миколайовича Дем"янюка поліцаєм був, — згадує Марія Бондарук. — Але який з нього був поліцай? Так, на роботу людей зібрати і за порядком у селі слідити. Він нікого не зобижав. Навіть защищав. Зібралися молоді біля лавки, звечоріло, а він підійде і дівчат додому порозганяє. Каже, в селі німці, то тікайте хутчіше, щоб нічого з вами не поробили. Після війни його у Сибір зіслали.
Рідних Дем"янюка у селі нема. Батько не повернувся з Сибіру, мати та сестра померли. Не стало й Павлини, з якою Іван зустрічався до війни.
— Її тоже кегебісти допитували, — кладе руки на ціпок Марія. — А що вона могла знати, як не бачилася з ним? Сестра Івана, Степанида, получала від нього пісьма. Тільки не розказувала нікому. Мій покійний чоловік попросив у неї американський адрес Івана. Вона сказала, що не має. Хоч це вже після розпаду Союзу було. Син Петро збирався на заробітки в Америку. Думав, батьків друг йому поможе там роботу найти.
3 
1
Коментарі