У Ладижинському інтернаті на Вінниччині живе 141 дитина з глибокою розумовою відсталістю, хворобою Дауна та церебральним паралічем. Місцеві називають інтернат "Трояндою", бо розташований на вул. Троянди, 1.
Двічі на день до інтернату їздить автобус. Привозить та відвозить працівників — 130 людей. 90 з них — санітарки і медсестри.
— Як перший раз сюди прийшла, хотіла через поле тікати. Але за 16 років так звикла, що сприймаю цих дітей за звичайних. Тут якщо проробила місяць і не втекла, то будеш робити роками, — каже 34-річна Інна Козачук, старша медсестра. — У нас хлопчиків на семеро більше. Усі дітлахи віком від 4 років. Найстаршому — 33 роки. Вони живуть дуже мало. Як правило, вмирають по двоє. Оце хто вмер, то максимум через місяць вмирає хтось другий. Найбільша смертність була два роки тому, тоді 18 не стало.
Йдемо від воріт асфальтованою доріжкою. В яблуневому садку розставлені дерев'яні вулики. Перед корпусом на гойдалці сидить сліпий 14-річний Олексій. У нього на обличчі широка усмішка.
— Альоша не говорить, але жестами проситься в туалет. Впізнає медсестер по голосу, — волонтер-реабілітолог Юлія Косарєва гойдає дитину.
На подвір'ї — три корпуси. Всього є 11 палат, по 13 дітей у кожній.
— У першій і шостій палаті в нас хлопчики, а в другій — дівчатка, яких називаємо вундеркіндами. Вони трохи говорять, самостійно їдять, читають та пишуть. Решту за статтю не розподіляємо. Все одно вони не розуміють відмінностей між хлопчиками і дівчатками, — веде коридорами Інна Анатоліївна. Пахне молочною кашею.
— Купаємо малечу щодня. Особливо цих, — вказує на палату, де на високих ліжках з металевими прутами лежать паралізовані діти з атрофованими і худими руками та ногами.
— Цих не фотографуйте. Бо одна газета раз надрукувала фотографії. Воно виглядало, ніби дітей у клітках тримаємо. А то ж прути, аби не повипадали. Он лежить Олена Кислощук з церебральним паралічем — так пішло ускладнення після щеплення від дифтерії. А то паралізований з викрученим тілом Саша. Його малесенького п'яний батько кинув об підлогу, коли бився з матір'ю. А там із грижею й атрофованими ножками лежить Вітя Захарчук. Бідний, не відчуває, коли ходить у туалет. Зате любить співати на всю палату.
У кожній палаті на стіні висить телевізор, раніше хворим вмикали радіо. 25-річний Григорій дивиться серіал про міліціонерів. Він — лежачий, не має ніг.
— Інна, ти підстриглася? Тобі гарно, — Гриша повертає голову до медсестри.
— Підстриглася, — всміхається Інна Козачук. — Бачте, який уважний. Гриша у нас один з найрозумніших. Говорить з нами на рівних, усе розуміє. Побачив по телевізорі передачу про Ізраїль і тепер мріє туди поїхати.
До кімнати заїжджає на візку 25-річний Анатолій. За ним заходить 16-річний Віктор із синдромом Дауна, 20-річний Олександр хитається на неслухняних ногах, штовхає візок 23-річного Артура Крупенка.
— А це наші заваділи. Перші на збитках, — кажуть медсестри.
Хлопці протяжно й голосно сміються.
Усі діти коротко стрижені. Санітарка приводить за руку 12-річну Анну в яскравій квітчастій сукні. Дитина не говорить, весь час висолоплює язика.
— За два роки Аню навчили ходити на горщик, тримати в руках ложку й доносити до рота суп, — розповідають медсестри. — Якщо така дитина навчилася тримати в руках олівець — великий прогрес.
На лаві сидить 30-річна Світлана в червоному комбінезоні з яскраво нафарбованими блакитними тінями очима.
— Ой, ця наша Свєта, — Інна Анатоліївна обіймає Світлану. — Дуже любить фотографуватися, як фотомодель. Усім санітаркам помагає складати білизну в тумбочки. На кухні миє посуду. Як не даєш, то ображається. Вона найрозумніша з усіх дівчат, тільки говорити не може.
У 60 відсотків дітей батьки алкоголіки й наркомани. У решти 40 — генетичний збій через екологію. Часто батьки відразу відмовляються від них, — каже Інна Козачук. — Якщо їх залишити в сім'ї, то ніхто там не буде щасливий. Батьки провідують їх, приїжджають американські волонтери. Батюшка буває на Великдень. Усі діти хрещені.
2 
1
Коментарі