Виганяли у двір, валили на землю, відбивали нирки, селезінку, печінку. Кричали:"Нам наказали вас прикінчити, і ми це зробимо"

Кремль не рахує грошей, коли справа стосується політики

– Ні, я не проти розмови. Буду білоруською, ви ж зрозумієте? Бо українською так хутко не вийде, – каже по інтернет-зв'язку Володимир Некляєв. Спілкуємося з ним в одному з месенджерів.

Спостерігаю через прямі трансляції за протестами в Білорусі, постійно бачу вас у кадрі. Яка атмосфера панує на вулицях Мінська?

– Білоруська революція не має чітко визначених лідерів. Тому базується на взаємодопомозі, солідарності та єдності. Як морально, так і матеріально. Білоруси – не скупий, але ощадливий народ. Та сьогодні кожен, хто виступає за історично нову Білорусь, готовий віддати останню сорочку. Людям настільки набрид лукашизм, що, аби він відійшов, не шкода нічого.

Ніхто не вірить, що Лукашенко виграв вибори, як він сказав. І це був перший поштовх до протестів. Ось приклад. У мене на протестному марші здох телефон. А треба ж, аби працював. Щоб, коли силовики оточать, хоч дружині подзвонити. Після розгону мінської Площі незалежності 2010 року вона 10 днів не знала, чи живий я. Біжу в кафе, прошу зарядити мобільний. Дві дівчини в закутку біля шафи кажуть: "Будь ласка!" І чекають біля мене, коли телефон хоч трохи зарядиться. Дивлюсь на екран і прошу: "Зачекайте ще трохи, бо тільки 5 відсотків". На що одна з них відповідає: "Все одно більше, ніж у Лукашенка!" Це вже у свідомості, і це не зміниться: Білорусь ніколи не прийме його.

Володимир НЕКЛЯЄВ, 74 роки, білоруський поет і політик. Народився 9 липня 1946-го в білоруському місті Сморгонь Гродненської області. Батько був головою села Крево, мати – бухгалтеркою. У шкільні роки грав на цимбалах і контрабасі в оркестрі народної музики імені Міхала Огінського. Займався боксом. Після закінчення Мінського технікуму зв’язку працював за фахом у російських Владивостоку, Тайшеті й Норильську. У 1967–1971 роках був радіомеханіком у телеательє в Мінську. Закінчив філологічний факультет Мінського педагогічного інституту та відділення поезії Літературного інституту в Москві. Працював журналістом і редактором у білоруських ЗМІ. На початку червня 1999-го написав статтю, в якій звинуватив владу в нищенні національної культури. Проти нього порушили кримінальну справу. Змушений був виїхати в Польщу. Став першим білоруським культурним діячем, який залишив країну через політичні мотиви. Жив у Варшаві. Згодом на запрошення фінського ПЕН-центру переїхав до Гельсінкі. Жив там чотири роки. Написав книжку поезій ”Так”, роман ”Лабух”, драму ”Армагеддон”, збірку повістей та оповідань ”Центр Європи”. До Мінська повернувся 2004 року. 2010-го балотувався у президенти Білорусі. 19 грудня на нього із соратниками напав спецназ міліції ”Алмаз”. Із важкими травмами забрали в лікарню. Звідти його викрали невідомі, доправили у в’язницю КДБ. Пред’явили звинувачення у спробі державного перевороту. 29 січня 2011 року помістили під домашній арешт під охороною двох КДБшників. Заборонили користуватися телефоном, інтернетом, підходити до вікна та спілкуватися з будь-ким, окрім дружини. В ув’язненні відбув два роки. Після звільнення продовжив суспільно-політичну діяльність. 2011 року білоруський ПЕН-центр висунув його кандидатуру на здобуття Нобелівської премії. Улюблена пісня – білоруська народна ”Купалінка”. Дружина Ольга за фахом вчителька молодших класів. Має доньок Ілону і Єву

Здається, у звільнених після перших затримань в очах уже немає страху. Чи готова молодь боротися до перемоги демократії?

– У багатьох білорусах страх жив довго. У декому він є й нині через криваве побоїще, скоєне Лукашенком 2010-го. Але сьогоднішнім 20-річним тоді було 10. Вони не пам'ятають того.

Чи битимуться вони до кінця? Можливо, замість боротьби вибрали б тусовку на Зибіцькій (вулиця в Мінську, де збирається молодь. – Країна). Втім, коли люди в чорній формі вриваються в інститут і без розбору всіх б'ють і тягнуть в автозаки – не до вечірок.

Що вам розповідали люди, які вийшли на свободу?

– Казали, їх катували переважно вночі. Кати в чорних масках виганяли у двори, валили на землю, відбивали нирки, селезінку, печінку. Кричали: "Нам наказали вас прикінчити, і ми це зробимо!" Журналіст Сергій Герасимович, який сидів на Акресціна, розповідав, що їх не били, коли під стінами тюрми були люди. Боялися, що перехожі почують стогони й крики та підуть на штурм в'язниці.

Протести в Білорусі схожі на народну Telegram-революцію без плану, лідера і назви. Яку назву ви їм дали б?

– У мене є знайомий з-під Києва, з яким я тиждень жив в одному наметі на Майдані 2014-го. Він спав з автоматом у руках і казав: "Ідейною зброєю революції є кулемет". Тепер телефонує мені майже щодня і запитує: "Може, тобі хоч мисливську рушницю привезти? Бо якась у вас прогулянкова революція виходить". Можливо, є така небезпека.

16 серпня, в день першого масового протесту в Мінську, силовики, побачивши півмільйонний вир людей, так сполохалися, що залишили всі "стратегічні об'єкти", які охороняли. Адміністрацію Лукашенка, будинок уряду, Мінську міську адміністрацію. Місто було нашим. Я йшов і думав: "Якщо зараз захопити всі держустанови – все, режиму кінець. Але люди зовсім не готові до таких дій і не знатимуть, що робити далі. А раптом це провокація? Раптом і спецназівці, і внутрішні війська не драла дали, а відійшли за наказом? Щоб ми зайняли, скажімо, резиденцію Лукашенка, а силовики повернулися б і розстріляли нас за спробу державного перевороту.

Путін на прохання Лукашенка пообіцяв ввести війська в Білорусь і зробить це негайно. Тому ми повинні ухвалювати всі рішення, виходячи з реальності цієї небезпеки.

Історія білоруського спротиву має спільне з українським. Які відмінності?

– Ну, українці співали українських пісень, білоруси – білоруських. В українській революції було більше пасіонарності, й головне – в ній домінував національний компонент. У нас для більшості навіть біло-червоно-білий прапор є символом протистояння лукашизму, а не готовності до національного відродження. Нам потрібні не спонтанно-революційні, а перевірені, точні рішення. Щоб не було відкату в національно-демократичному русі, як це сталося 1994-го.

Григорій Явлінський, лідер російської демократичної партії "Яблоко", сказав: рішучість людей вийти на вулицю не є достатньою умовою перемоги. Нам потрібен лідер, партія з чітко визначеною програмою. Але маю уточнення: необхідні умови, за яких це може відбутися. До цього нас наближають люди, які день за днем виходять на вулиці Білорусі. Це довгий шлях, який безповоротно веде до перемоги.

Під час протестів вам доводилося згадувати боксерське минуле?

– Сутички були. Колишні десантники, з якими я був на одному з мітингів, вночі, коли омонівці, як собаки, бігали за розсіяними групами протестувальників, вступили в бійку. Ну не стояти ж осторонь.

Але з мого боксерського минулого пригадується не те, як битися, а як думати, коли це робиш. Тренер із боксу Ботвинник майже перед кожним поєдинком казав: "Пильнуй за собою і суперником. Не пропусти його ударів, але головне – скористайся його помилкою. Тоді переможеш".

У конфронтації з народом Лукашенко робить помилку за помилкою, а ми ще жодною не скористалися. Це мене засмучує.

Білоруси протестують, оголошують страйки на підприємствах. Але не організовують свого Майдану як постійної території свободи.

– І 2006-го, і 2010 року, і 2015-го я бачив білоруську революцію лише як Площу, як Майдан. Але, крім українського, централізованого методу боротьби, є й інші. Наприклад, вірменський, децентралізований. Одначе під час їхньої революції лідер усе-таки визначився. Він міг бути й у нас – Світлана Тихановська. Але вона не наважилася себе назвати президентом Республіки Білорусь, хоча перемогла на виборах. Тому її союзники в боротьбі почали потихеньку відтирати її від лідерства.

Внутрішня боротьба – проблема не лише білоруської опозиції. Я був на Майдані, коли він вимагав лідера. На сцені стояли Кличко, Порошенко, Тягнибок і Яценюк. Я бачив, як вони тримали одне одного за штани, щоб ніхто не вийшов наперед. Потім сказали: лідер української революції – Майдан. Це була помилка.

Ви були кандидатом на президентських виборах 2010 року. Маєте політичний досвід, знаєте реалії опозиційного життя. Що радили Світлані Тихановській під час зустрічі?

– Світлана – заручниця. Її чоловік перебуває в лукашенківській в'язниці, де з ним можуть зробити що завгодно. Я це знаю зі свого досвіду. Мені не дали необхідних ліків у тюрмі. Чекали, доки мене не стане природним шляхом, як вони це називають. Світлана про це не каже, але я переконаний, що її страхали саме тим, що може статися з її чоловіком.

Моя дружина Ольга була в лікарні швидкої допомоги, в реанімації, з якої мене вночі викрали люди в чорній формі з масками на обличчі. І коли вони витягли мене голого на 25-градусний мороз, кинули в мікроавтобус і повезли невідомо куди, вона кинулася на пошуки. Всю ніч бігала з тюрми в тюрму, дзвонила в усі європейські місії в Мінську, посольства. А вранці її затримали кадебісти. Сказали: якщо хочеш побачити чоловіка живим, заспокойся і сиди вдома. Але Ольга розуміла: якщо затихне, може більше мене не побачити. Організувала пресконференцію, розповіла світові про те, що сталося. Пішла інформаційна хвиля. Це мене врятувало.

Розповів цю історію Світлані, щоб затямила: зможе врятувати чоловіка, лише якщо не злякається і піде вперед.

Володимир Некляєв стоїть біля стели ”Мінськ – місто-герой” у центрі білоруської столиці. 16 серпня тут відбулася найбільша в історії країни акція протесту, в якій взяли участь сотні тисяч людей. Серед їхніх вимог – звільнення всіх політичних в’язнів, відставка Олександра Лукашенка та проведення чесних виборів

Тихановська – за кордоном. Вона має нарощувати і легітимізувати своє лідерство?

– Про це я теж говорив із нею. Стверджував, що для протестів потрібен лідер. Світлана розуміє, що, оскільки вона не в Білорусі, їй потрібно передати частину повноважень комусь, хто там. Але розуміє: щойно це зробить, ту особу заарештують. Питання не в тому, кому делегувати повноваження, а в ефективності цього кроку.

14 вересня в Сочі Олександр Лукашенко зустрівся з Володимиром Путіним. Глава РФ пообіцяв Білорусі 1,5 мільярда доларів кредиту. Політологи говорять про капітуляцію і добровільний аншлюс Білорусі.

– Це найсерйозніше питання на сьогодні. Білоруський аншлюс не є економічно вигідним для Росії. Але хто й коли у Кремлі розраховував економічні вигоди, коли справа стосувалася політики? В'єтнам, Афганістан, Сирія, Україна? Щойно ставши президентом, Путін пропонував Білорусі приєднатися до Російської Федерації. Він ніколи не відступав від цієї ідеї. І сьогодні, коли його рейтинг майже нульовий, проєкт "добровільного" приєднання Білорусі видається для "збирача російських земель" крутішим за повернення Криму.

Які реальні сили Лукашенка?

– Півтори тисячі спецназівців та пів тисячі охоронців із тітушками. Ні внутрішні війська, ні армія реально не готові стріляти в людей. Помститися Білорусі Лукашенко може лише в один спосіб – розпочавши громадянську війну. І цим Путін із його обіцянкою ввести в Білорусь "військовий резерв" – перший помічник.

Яке може бути "добровільне приєднання"?

– Думаю, як гібридна окупація без офіційного знищення Білорусі як держави. Лукашенко залишиться лідером, але насправді всім керуватимуть посланці Путіна. Білорусь перетворюється на офшорну зону – чорну дірку, в якій закрутиться вир злочинів – контрабанди, фінансового шахрайства, торгівлі наркотиками та зброєю. Все, що сьогодні робить путінська Росія.

Цьому є одна перешкода, якої ніколи не враховували авторитарні та тоталітарні режими, – люди. Білоруський народ не дозволить продати чи забрати свою країну.

Нещодавно Станіслав Шушкевич, перший голова Верховної Ради Білорусі, сказав, що з російської мови треба зняти статус державної і надати його лише білоруській.

– Непогано. Але телефонує мені один із найкращих російських поетів, народжений на Могильовщині, Ігор Шкляревський: "Мені сказали, що Шушкевич запропонував заборонити російську мову". І пішло-поїхало. Просто перестав відповідати на московські дзвінки. Але ж і наші: "Ти там ближче до Шушкевича, сказав би йому: не на часі, треба почекати". А коли буде на часі? Коли білоруської мови зовсім не стане – і не буде чого одержавлювати? Російську ніхто забороняти не збирається, але комусь потрібна провокація, причина, через яку можна напасти на Білорусь, щоб "по-братському" врятувати тут "русский мир", як робили це в Україні.

Ви написали кілька віршів за час революції. Запам'ятався рядок: "І зовсім не зі зброєю, а з правдою стоїм". Що надихає вас – любов до батьківщини чи до жінки?

– Все, що ви сказали. А ще бажання осмислити природу цього світу, свою місію в ньому, долю моїх побратимів і мого народу. Ці речі – нероздільні.

Як відпочиваєте?

– На природі в колі найближчих друзів. У вільний час люблю перечитувати "Три мушкетери" Александра Дюма. П'ю сухе червоне вино з винограду cорту Carmenere. Люблю страви дружини. Ольга взяла моє прізвище, її через це ніде не беруть на роботу. Тому вона займається домашнім господарством. Але передовсім це моя однодумиця і подруга.

Що дає вам надію на зміни на краще?

– Віра, що кожен із нас має місію. І все, що ми робимо, – не марне на цій землі.