70 відсотків жінок мають найнижчі пенсії
Чому вирішили зняти фільм "Шарлатан" про чеського цілителя Яна Міколашека?
– Його життя тривало під час двох світових воєн, німецької окупації та комуністичного режиму в Чехословаччині, який його засудив. Але Міколашека не цікавила політика. Лише його дар і бажання зцілювати. Тому пристосовувався до режимів. Це типова доля жителя Центральної та Східної Європи у XX столітті.
Часто у своїх фільмах, починаючи від "Європа, Європа", ставлю запитання: чи людина може щось вирішувати у житті, чи це диктується історичними й політичними обставинами? По-друге, яку ціну мусиш платити за такий дар.
У більшості стрічок це запитання стосувалося митців, як-от Артюр Рембо або Людвиг ван Бетговен. Ця ж історія про талант не мистецький, однак рідкісний. Тому чоловік платить за нього самотнім життям. Він близький до природи, черпає з неї силу. Але не готовий прийняти власну природу й ідентичність. Він покохав асистента. Це була прихована любов, якої соромився і карав себе за неї. Був жорстокий у стосунках, бо хотів придушити почуття. Не лише світ відкидав любов між чоловіками – його авторитет, статус і его не дозволяли цього.
Його самозакоханість, зарозумілість – ще одна річ, яка цікавила. Міколашек не хотів видатися слабким, неідеальним. Гнівався, коли не міг побороти смерть. Не приймав і боявся її. Хотів бути богом. Вірив, що найважливіше – це лікувати людей. Але на суді зрадив коханого. Не тому, що хотів зберегти дар, а злякався за своє життя.
Я рада була повернутися до роботи над складним і неоднозначним персонажем. Коли битва між добром і злом відбувається в самому героєві.
Чи достатньо лише добре виконувати свою роботу в умовах тоталітарного режиму?
– Чеський комунізм у часи сталінізму позбавляв базових свобод. Тому Міколашека ненавиділи і влада, і поліція. Був, наче яскрава пташка. Мав віллу, гроші, приватну лікарську практику, працівників, авто. Влада мусила його покарати за інакшість. Режим атакував вільність у будь-якому прояві. У таких умовах важко бути перфекціоністом, хіба що ти приймаєш правила.
Та навіть легші за сталінський режими – небезпечні. У моїй рідній Польщі чи Угорщині, Білорусі, навіть у США вільних і талановитих людей, які мають сміливість виражати думки, не завжди приймає влада. Нинішня польська має напівтоталітарну поведінку. Вона не така брутальна, але спрямована проти вільних людей.
Ви теж відчували, що вас не приймає суспільство чи влада?
– Я маю проблеми з польським суспільством. Воно поляризоване. Нинішня влада веде політику "розділяй і владарюй". Половина вірить у ті цінності. А друга – не сприймає авторитарних обмежень свободи слова й думки.
Американське суспільство теж розділене. У таких середовищах можуть зловживати владою. Всі незгодні – вороги. Або гірше – політики обирають якусь соціальну меншість за цапа-відбувайла, роблять із неї ворога, викликають ненависть проти цієї групи. Це можуть бути митці, судді, ЛГБТ, жінки.
У багатьох західних суспільствах точиться боротьба між новим сучасним баченням світу й консервативним минулим. Людей, які не на боці релігії, націоналізму, держава вважає ворогами.
Для українців Польща – приклад посткомуністичного реформування країни. Але зараз ми розгублені, спостерігаючи, що там відбувається.
– Це попередження для світу. Коли люди бояться нових реалій, шукають простих рішень. Тому популісти такі успішні навіть у країнах традиційної демократії. Вони кажуть: "Треба збудувати стіни, виключити тих, хто не є чистими арійцями чи чистими поляками. Коли їх позбудемося, переможемо". І люди йдуть за ними.
У Польщі популісти прийшли і створили фейкову альтернативну реальність. Половина населення сприйняла її як безпечну, тому так ревно відстоює. Жінки виходили на вулиці проти рішення влади посилити закон проти абортів – навіть якщо плід має патологію. Польська влада близька до католицької церкви. А та корумпована – на неї впливають релігійні організації, деякі фінансує Путін. Тому протестували не лише жінки, а й чоловіки, переважно молодь, зі слоганом "Відваліть!" Націоналістична й релігійна освіта в Польщі стала головною ідеологією. Але це не діє на нове покоління.
Американські вибори – ще один приклад. Половина населення не хоче приймати правди, що Дональд Трамп програв. Він лідер, створений фейковими новинами, що поширюють конспірологічні теорії про фальсифікації. Ми на порозі великих змін, які важко збагнути, з якими складно впоратися.
Маємо кризу парламентської демократії. У міжнародних корпорацій більше влади, ніж в урядів. Інтернет змінює комунікацію між людьми. Гендерна революція дає більше влади жінкам. Це важко сприймають чоловіки. Жінки в розвинених країнах, якщо прагнуть рівноправ'я, не хочуть багато народжувати. Це створює потужну зворотну реакцію.
Кліматична катастрофа розвивається швидко, змінює наші звички. Пандемія. На ці всі проблеми ніхто не має простих рішень. Та якщо хтось скаже інше, то спокусить неймовірну кількість людей. Вони наче перетворюються на сектантів. А таких, як я, фундаменталісти й фанатики ненавидять. Бо помітна, публічна й висловлюю свою думку.
Хто вас ненавидить? Голова польської владної партії "Право і справедливість" Ярослав Качинський?
– Думаю, так, Качинський справді мене ненавидить. Навіть часто цитує, у промовах може кілька разів згадати. Навряд чи він бачив мої фільми й узагалі дивиться кіно. Можливо, лише стрічку про Смоленську авіакатастрофу, в якій загинув його брат (2010-го президент Польщі Лех Качинський і ще 95 високопосадовців, громадських діячів, екіпаж літака розбилися над російським містом. – Країна). Це поганий фільм, зроблений тими, хто вірить у конспіративну змову про атентат, політичне знищення.
От Лех Качинський був культурною людиною, любив кіно, читати.
Ця альтернативна реальність, яку створюють популісти, переважно в минулому. Чому після стількох хороших змін, вступу до Євросоюзу вона приваблива для поляків?
– Люди дурні, вони не можуть насолоджуватися тим, що мають. Тікають від свободи. Еріх Фромм писав, що свобода – це важко, бо це відповідальність. А люди не хочуть відповідати за свої рішення і життя. Багато свободи робить їх нещасними. Міколашек у "Шарлатані" каже, що найгірше мати вибір. Більшість потребує тюремного наглядача, який скаже їм, що робити. А коли опиняються у в'язниці, то відчувають потребу у свободі, починають за неї боротися. А потім знову оглядаються в пошуках клітки.
Люди рухаються колами від революцій до тоталітарних режимів і знову до революцій?
– Так. Демократія не дана нам назавжди. Це постійна праця. Не рай, а енергозатратний процес. Коли це стає надважким, а демократія може бути легко скорумпована, люди обирають авторитаризм. Не певна, що завжди буде так. Але в періоди великих змін звертаються до авторитарних рішень.
Якби ви знімали фільм "Самотня жінка" сьогодні, якою була б ваша героїня в сучасній Польщі?
– У світі досі багато жертв насильства, приниження, поганої роботи. 70 відсотків жінок мають найнижчі пенсії. Бо через народження й виховання дітей працювали коротший термін, ніж чоловіки, а мали нижчу на 30–40 процентів оплату праці. На старості опиняються у злиднях. Таких багато у будь-якій країні. Це не дуже змінилося відтоді, як я знімала фільм 1981-го. Нині "самотня жінка" віритиме в сильного ксьондза. Вона почуватиметься краще сьогодні, бо слухатиме "Радіо "Марія" (католицька радіостанція в Польщі. – Країна). Можливо, його слухачі теж збираються у групи, відчувають спільність. Вони говорять багато фігні, зокрема фашистської. Надають собі значення. На жаль, ліберальні партії не думають про потреби таких людей.
За останні 30 років Польща мала багато успіхів. Однак велика частина населення цілковито самотня, почувається неважливою й приниженою. Тому з'явилися секти. До влади прийшов націоналістичний уряд. Вони дають цим людям відчуття, що ті особливі й потрібні.
Певною мірою демократи відповідальні за таку ситуацію. Кандидатка у президенти США Гілларі Клінтон 2016-го прихильників Дональда Трампа назвала жалюгідним збіговиськом. Тож не дивно, що вони підтримали її опонента. Але такі лідери не покращують життя громадян.
Герої ваших фільмів намагаються боротися з режимами, системою. Як Ґарет Джонс у "Ціні правди". Чому вам подобаються такі характери?
– Справжніх героїв, як Джонс, показувати важко. Легше працювати з неідеальним персонажем, що має ґанджі, внутрішню боротьбу. Звісно, хотіла подати його людиною. Але не можу знімати кіно лише про таких.
Герой у стрічці "Європа, Європа" не бореться із нацистським режимом, лише хоче вижити, пристосовується до обставин. Я досліджую різні сторони реальності й моменти в історії. Для мене це подорож від фільму до фільму, щоразу наче пошук нових територій. Намагаюся зрозуміти й пізнати людину.
Ваші фільми піддавали комуністичній цензурі, вам довелося емігрувати. Батька заарештували. Його батьки загинули під час Голокосту. Ваші герої – частково з особистого досвіду?
– Можливо. Режисер Павел Павліковський підштовхує мене зняти фільм про батька. Та я говорю про це через інші історії та героїв. Мій життєвий досвід дає натхнення – без нього робити фільми важко. Хотіла би знайти відповіді на запитання: хто ми такі? Яка правда про людину? Справжня ідентичність – це те, що триває, чи те, що зникає?
Часто ідентичність – національна, релігійна, політична, гендерна – створює проблеми.
– Це частина тебе. Не мати ідентичності – це як пошкодити мозок. Ти поєднаний культурно та фізично, визначаєш себе, а також визначаєшся суспільством. Ти не можеш втекти від цього. Лише маєш бути відкритий до інакшості, не боятися її впливу. Часом ідентичність стає тягарем. Або щитом і фортецею. Самоідентифікація – це багатство, її цікаво досліджувати і збагнути, що особливого в мені, а що – спільного з іншими людьми.
Соломон із фільму "Європа, Європа" намагався змінити свою ідентичність, проявив неймовірну гнучкість, видаючи себе за арійця.
– Наприкінці не зміг втекти від неї через обрізаний пеніс. Маленька частина шкіри, якої в нього не було, робила його настільки відмінним від інших, що не дозволила забути, хто він насправді. Це іронія.
Ваші дві стрічки "Шарлатан" і "Ціна правди" – про комуністичне минуле. Чому повернулися до історії? Чого ми не засвоїли?
– Світ не описав і не зрозумів справжньої природи комунізму, впливу його злочинів на долі й душі людей. Ми багато знаємо про нацизм і фашизм, Голокост увійшов у глобальну свідомість. Але комуністичні жертви – ні. Ця помилка робить нас сприйнятливими до рецидиву, ми не виробили імунітету проти комунізму. Не аналізували його, він не став мірилом совісті.
Перед роботою над "Ціною правди" прочитала, що в опитуванні росіяни найкращим лідером у своїй історії назвали Йосипа Сталіна. Була шокована. Голокост став вакциною. Західна Європа, Америка знають, що не можуть повторити ці помилки, бо їхній підсумок жахливий. Цього не відбувалося з комунізмом. Уроку не засвоєно. Я повернулася до минулого, бо воно досі присутнє. Через непроговореність наслідків комунізму Польща ностальгує за тими часами, коли влада говорила, що добре й погано.
Українські жертви Голодомору не мають бути забуті. Це особливий вид злочину проти людства, який досі впливає на Україну. Ґарет Джонс був журналістом. У фільмі "Ціна правди" важлива роль медіа. Фейки, пропаганда й корумпованість західних політиків процвітають і сьогодні.
Торік у Польщі, Україні стрічку добре сприйняли, але не зрозуміли до кінця. У Франції була в прокаті влітку і мала величезний успіх. У США показували на онлайн-платформах. Входила до 10 картин, які найбільше переглядали.
Там кіно краще зрозуміли зараз, ніж півтора року тому на Берлінському кінофестивалі. Люди тепер готові досліджувати цю складну реальність минулого й сучасності.
Ситуація у світі змінилася. Коронавірус, відчуття небезпеки, медіа залежні, політики опортуністичні. Наша слабкість перед тоталітарною перспективою стала сильнішою та справді можливою. А ми не маємо достатньо фільмів про комунізм для широкої аудиторії.
Чи погоджуєтесь ви із філософинею Ганною Арендт, що зло банальне?
– Так. Джордж Орвелл у "Колгоспі тварин" говорить, що нашим світом керують монстри. А вони банальні. Ідеології реалізовують пересічні істоти, які використовують можливість і дозволеність вчиняти зло.
Думаю, екзистенційно ми не є добром. Якщо навколо розкидано зерна зла, а ми отримаємо дозвіл зверху і не маємо чинників стримування, то зло росте. Воно йде від посередності. Ця потреба злого – всередині людей, і вони самі створюють монстрів.
6 
35413
Коментарі