Туристичний магніт – це навіть одне, але прекрасне місце

Корсунську битву вивчали в Британській військовій академії

Моє дитинство припало на 1980-ті. Які тоді були мандрівки? До 11-го класу тричі бував на морі. Часто разом із батьками їздили до Києва, бо жили в Білій Церкві. А взагалі в дитинстві всі мої подорожі були у книжках Жуля Верна, Томаса Майна Ріда, Джеймса Фенімора Купера та в різних журналах. Студентом настільки багато читав, що міг проводити екскурсію Прагою, ніколи там не бувши. Знав карти багатьох європейських міст і майже всі визначні пам'ятки.

 

В Україні є мандрівники, які були майже в усіх країнах світу. Я ж ніколи не мріяв відвідати багато країн, натомість прагнув побувати в різних населених пунктах, щоб подивитися, як і чим там живуть. Також цікаво дізнаватися, як облаштовують туристичні локації в різних країнах. Часто запозичувати цей досвід нескладно й не коштує великих грошей. Свого часу колишній директор Міжрічинського регіонального ландшафт­ного парку Андрій Сагайдак поїхав в експедицію національними парками Польщі і привіз технологію виготовлення кладки через болото. Тепер це крута локація, де люди можуть спостерігати за унікальною флорою і фауною.

Передусім ми з однодумцями займаємося популяризацією маловідомих місць України. Не знаю нікого, хто відвідав би більше місць у нашій країні, ніж команда "Україна Інкогніта". Нині прагнемо підвищити інтерес до півдня Вінниччини. Адже Наддністрянщина абсолютно не схожа на жоден із куточків України й насправді могла би бути курортом. Під Дністром тепліше, ніж на іншій території нашої країни. Розгадка феномена, чому там досі не розвинено туризм, досить проста. По-перше, брак інформації. Якщо діаманти лежать у шухляді і їх нікому не показують, то хто про них дізнається? Так само й Вінниччина не показує своїх скарбів.

По-друге, до жодного села, що лежить на Дністрі, немає асфальтованої дороги. Там крутий спуск ґрунтовки з камінцями. Коли ми приїхали туди в листопаді торік, то нам пощастило, що в мене на машині великі колеса і ми змогли виїхати назад. Натомість багато автівок тоді не могли рушити, бо випав перший сніг. Люди чекали кілька днів, доки розчистять дорогу. Хоча перед повномасштабною війною Ямпільська громада почала розвивати туризм – зробили локацію над Оксанівським печерним монастирем. У селі Буша місцеві зайнялися зеленим туризмом. Там уже є готелі, де можна розмістити групу з 30 осіб. Таке село в Україні ще потрібно пошукати. Насправді туристичний магніт – це навіть одне, але прекрасне місце.

Проте загалом ситуація щодо внутрішнього туризму в Україні плачевна. Усю діяльність нашого державного агентства з розвитку туризму було спрямовано на те, щоб заманити до нас іноземців. Так роблять тільки недо­розвинені країни, як-от Кенія, Ефіопія, Шрі-Ланка. Натомість європейські країни поліпшують внутрішній туризм, роблять інфраструктуру передусім для себе. А коли є інфраструктура, тоді їдуть іноземні туристи.

 

У нас практично ніхто не займається матеріально-культурною спадщиною. 70 відсотків пам'яток архітектури перебувають у стані руїни чи напівруїни. Чому в нас усе занедбано, треба питати наших дідів і прадідів. Адже до приходу більшовиків такого не було. Взяти хоча б Житомир. Це був губернський центр, велике та красиве місто. Якби там усе відбудували після бомбардувань 1941 року, це був би прекрасний туристичний центр, не менш цікавий, ніж Чернівці. А нині він має вигляд звичайного радянського міста. Там є багато пам'яток, але вони не створюють суцільного архітектурного комплексу. Тому туристи їздять до Житомира переважно в Музей космонавтики. Хоча там є значно цікавіші об'єкти – храми, чимало житлової забудови того періоду, коли місто було центром Волинської губернії. А ще одним із символів Житомира є водонапірна вежа поряд із філармонією. Якби там зробили можливим підніматися нагору, то звідти можна було би бачити все місто. Це стосується різних туристичних локацій, які варто відкривати й робити привабливими.

В Україні є 2500 дерев'яних церков. Це найбільша кількість у світі. Але, мабуть, справді доглянуті 500 із них, хоча кожна з усієї кількості могла би бути не тільки об'єктом сільського культу, але й туристичним. Проте на Заході України церкви масово оббили залізом, а на Сході довели їх до стану руїни, не усвідомлюючи, що це український маркер. На Київщині дерев'яні церкви оновлено московським патріархатом за допомогою сучасних матеріалів, що призвело до втрати колориту й автентичного вигляду. Із замками ситуація не краща. У нас понад 100 замків, але лише десяток із них є туристичними об'єктами. Тоді як у невеликій Словаччині мінімум 200 замків музеєфіковано.

Якщо ми не відновимо історичної пам'яті, то не матимемо майбутнього. За майже два роки повномасштабної війни наша команда зайнялася пошуком і дослідженням старовинних хрестів. Шкода, що для більшості людей вони не становлять цінності. Коли ми приїжджаємо в якесь село й запитуємо в місцевих, чи є в них на цвинтарі старовинні хрести, нам зазвичай відповідають, що не знають. Пояснюють, що є ділянки, зарослі чагарниками, але там 25–30 років ніхто не був. У таких хащах ми і знаходимо кам'яні хрести. Це сакральні, мистецькі й історичні об'єкти. У Німеччині кожен їхній старовинний хрест цінується настільки, що приїжджають його досліджувати з різноманітних напрямків – історичного, мистецького, екзистенційного. А в нас ці народні шедеври – занедбані та сховані в чагарниках. Крім того, 99 відсотків цих старовинних цвинтарів із хрестами не включено в державний реєстр пам'яток України. Навесні на Миколаївщині був прецедент, коли тракторист заїхав на старе кладовище і збив десяток кам'яних хрестів. Його забрали в поліцію, але потім сказали, що немає складу злочину. Мовляв, ці хрести не є історичною пам'яткою.

 

Подавали заявку на грант в український культурний фонд із проєктом створення реєстру старовинних цвинтарів України. Відповіли, що наш проєкт може не мати суспільної цінності. Люди не розуміють, що матеріальна культурна спадщина – це свідки минулих епох, і водночас вона має властивість руйнуватися. Може дійти до того, що не буде що рятувати. Ці пам'ятки як мінімум треба консервувати.

Намагаємося зацікавлювати людей щодо порятунку культурної спадщини, бо лише наших зусиль недостатньо. Організація толок на старовинних цвинтарях стала для нас своєрідним викликом. Провели чотири. На першій було 25 учасників, із яких троє місцевих, а решта волонтери з Києва. Четверта зібрала 70 людей, і це вже показник.

Маємо на всіх напрямках підвищувати рівень національної пам'яті. Саме тому взялися за проєкт мапи звитяг українського народу. Радянська система привчила нас лише плакати над тяжкою долею українців у минулому. Хоча в нашій історії було багато звитяжних епізодів – перемоги князів над кочівниками, подвиги козаків і українських гетьманів. А без героїзації етносу неможливо побудувати правильне суспільство. Проте в Україні єдиний меморіал на місці взагалі якихось битв, що відбулися до ХХ століття, присвячено лише битві під Берестечком. На його створення дав кошти Микола ІІ і зробив це, щоб побудувати меморіал на місці найганебнішої поразки українського народу часів Хмельниччини. Таким чином показати: "Бачте, що вас врешті-решт чекає, тому краще не рипайтеся". Хоча після Берестечка була битва під Батогом, де Хмельницький переміг поляків.

Лише під час національно-визвольного руху було чимало звитяжних епізодів. Але про більшість славетних битв немає ні поширеної інформації, ні меморіалів на їх місці. Часто там немає навіть дороги з твердим покриттям. Наприклад, до місця проведення Корсунської битви йде польова ґрунтова дорога. Ми раз везли туди туристів і загрузли автобусом у калюжі. Ледь виштовхали. І це при тому, що Корсунська битва є однією з найпоказовіших битв XVII століття. Вона настільки звитяжна, що її вивчали в Британській військовій академії.

На мапі звитяг і пам'яті українського народу будуть сотні точок. Розроблення такого потужного проєкту передбачає декілька етапів. Спочатку створення карти з описами всіх подій. Тобто електронний кадастр із 3D-анімацією, щоб показати, як пересувалися війська, та короткими відеороликами з розповідями істориків і науковців. На мапі зафіксуємо як переможні битви, так і ті, де були поразки, – маємо враховувати наші помилки, щоб більше не повторювати. Також прагнемо відобразити інші важливі місця, пов'язані з українською історією, козацькі цвинтарі, поховання гетьманів. Щоб усе було науково обґрунтовано, підписали меморандум із Музеєм становлення української нації та благодійним фондом "На часі". Також не менш важливим є маркування битв нинішньої російсько-української війни. Для цього плануємо співпрацювати із Центром досліджень воєнної історії Збройних сил України при Генеральному штабі, Інститутом національної пам'яті та Міністерством оборони України.

 

Наступний етап проєкту – це створення пам'ятних об'єктів. Це великі кошти, й лише на голому ентузіазмі його не зробиш. Тут повинна бути серйозна наукова розробка, а не так, як у радянські часи, – наштампували пам'ятники Невідомому солдату, пофарбували в золотий або сріблястий колір і поставили в центрі кожного села. Зрозуміло, що тоді героєм міг бути тільки "русский" і владі було абсолютно не потрібно, щоб кожна нація визначала свої власні історичні постаті.

Нині чимало пам'яток – під тимчасовою окупацією. Миколаївська, Херсонська, Запорізька області незаслужено обділяли увагою щодо розвитку туризму. До того ж дороги там жахливі. Коли почався карантин через коронавірус, ми об'їхали 50 населених пунктів південної частини Запорізької області. Були вражені, наскільки там багато пам'яток. На жаль, вони всі невідомі й у поганому стані. Сподіваємося, що, зважаючи на напівзруйнований стан, ворог не нищитиме їх навмисно. Росіяни руйнують те, що красиве. Думаю, вони не здогадаються, що щось старе є історичною пам'яткою. І врешті та руїна чи напівруїна повернеться до нас.

Багато знайомих хлопців із фронту пише, що ми займаємося важливою справою і вони хотіли би повернутися в іншу країну. Адже там, на Сході, все знищують рашисти, тому у спокійніших регіонах мусимо берегти й реставрувати наші пам'ятки. Наші воїни захищають не городи, а передусім культурну спадщину, нашу ідентичність. Саме цим ми відрізняємося від тих, хто на нас напав.

×