Психологічні травми вилікувати неможливо. Можна лише навчити людину жити з ними

Близько двох відсотків бійців – люди війни

Військові поділяються на дві категорії – одні служать у Головному управлінні розвідки, інші мріють про це. Після університету був серед перших. Мав спеціальність військового психолога, а з мене зробили замполіта. Малював стінгазети, готував звіти, відповідав за газони. За п'ять років зрозумів: нікому не цікаві солдати, начальству потрібні лише звіти. І тих не читають. Перевіряв це, пишучи дурниці: про героїзм солдат у бою зі сміттєзвалищем і жіночими серцями. Ніхто не помічав. У стінгазеті намалював Сталіна з Ворошиловим, які вітали солдат зі святом. Помітили за сім місяців.

В армії був корупціонером. Знайшов солдата з вищою освітою, який писав звіти за мене. Я ж працював із солдатами. Не прагнув навчити їх воювати. Був переконаний, що війни не буде. Навчав етикету: як поводитися з дів­чиною в ресторані, як подавати руку. Учив шукати роботу.

За провини бійців змушував учити вірші про кохання.

Людина отримує психологічну травму від тих подій, яких не очікує. Тому солдат має бути готовий до екстремальних ситуацій: відірвало ногу, вбило командира чи на руках помер друг. В армії всі вміють стріляти з автомата, у тирі майже кожен попадає у "десятку". Але поле бою – не тир. Там навички без психологічної підготовки нічого не варті.

 

Як почалась війна, пішов у військкомат. Не взяли, бо військових психологів вистачало. Пішов добровольцем у батальйон, який формувався у Кропивницькому. Все було класно. А потім прибули якісь чуваки і сказали: "Завтра приїде Юлія Тимошенко. Всі мають бути тверезі й побриті". Виявилося, це – її батальйон. Йти на війну під знаменами політиків не хотів.

Певний час їздив у зону АТО нелегально. Матері й дружині казав, що збираюся в Дніпро, а сам – на передову в Луганську область. Працював із мобілізованими частинами Збройних сил, "Айдаром". Шість разів мене мало не накрило. Не планував загинути як турист-нелегал. Хотів, щоб на могилі було написано "Поліг під час виконання службових обов'язків". Повернувся, почав писати в соцмережах, що хочу воювати легально. Взяли у батальйон патрульної служби особливого призначення. З вересня 2014 року брав участь в АТО офіційно.

У зоні АТО зрозумів: мені бракує знань. Більше половини того, чого навчали в університеті, не працює.

Бійцям не можна казати: "Хлопці, любіть Україну всім серцем". Це викликає сонливість. Щоб розбудити любов до рідної землі, треба доторкнутися до струн душі кожного. Солдати – з усієї України, вік – від 17 до 70 років. Мав зачепити всіх. Розповідав про дівчат, дискотеки, поля, футбол, дітей.

Кілька разів працював із підрозділами, де один солдат убив другого. У першому боєць був недосвідчений. Під час бою стріляв у різні боки. У другому вбив побратима свідомо. Були п'яні, сварилися, схопив автомат. Після таких випадків у підрозділі важкий морально-психологічний стан.

Мав кімнату для психологічних консультацій. Бійці не приходили жодного разу. Заглядали тільки, щоб погукати покурити. Вже там вивідував їхні проблеми.

Алкоголь – велика проблема у зоні АТО. Коли необстріляного кидають на передову, в нього починається стрес. Намагається втекти з поля бою хоча б ментально, починає пити. Як правило, є зачинщик, який збирає навколо себе групу охочих. Його треба позбутися. Таких переводили в інший підрозділ, потім – звільняли. Головне завдання психолога – підвищити ефективність військових. Але робити так, аби вони думали, що досягли цього самі.

Найбільше значення має перший бій. У солдат змінюється система цінностей. Свідомість переходить у режим війни. Важливо підтримувати його й вивести з нього після закінчення АТО.

психологи – теж люди. Після повернення з АТО зненавидів людей у метро, був агресивний, безпричинно плакав. На два місяці замкнувся в собі, не відповідав на телефонні дзвінки. Зменшив проблеми, коли пройшов тренінг із військової психології, створений за данською системою.

В АТО отримуєш три речі: мету, ідентифікацію й коло спілкування. Всі поїхали на війну з різних причин. Хтось тікав від проблем чи дружини, хтось їхав за враженнями. Але всі мали мету – захищати батьківщину. Всі отримали ідентифікацію: солдат, захисник. Самотніх солдат не буває. Кожен знаходить компанію: алкоголіки, бахнуті на коміксах, донжуани, підкаблучники, бодібілдери, сантехніки. Гуртуються за інтересами. На блокпостах мають про що говорити.

Психологічні розлади йдуть не від війни, а від повернення. Чуєш: "Не маєш айфону? Ти – лох". Людям нав'язують певні речі. Тому працювати маємо не лише з ветеранами, а й із соціумом.

У селі Кряківка Новоайдарського району на Луганщині підходить бабця: "Синочки, хочу поїхати в ­Україну, ­забрати на канікули онуків. Хай побудуть у мене, ­молочка поп'ють". У Кряківці до сепарів діставала ­автоматна черга. Почали бабу відмовляти: "Ми не знаємо, чи виживемо, а ви хочете сюди онуків везти". Переконати не могли, доки не сказали: "Тут воює хунта. Нащо онукам бачити, як укропи немовлят убивають?" Подіяло.

У зоні АТО вдень тамтешні мешканці розказують, що люб­лять Україну. А ввечері вмикають телевізори і слухають Lifenews. Дивляться новини, навіть якщо нема світла – включають генератори. В одному селі ми купили банку молока в жінки. Наступного дня сусід-ватник спалив їй повітку. Корова задихнулася.

У більшості центрів психологічної реабілітації проводять стандартні санаторні процедури. Вони не шкодять, але й не допомагають. Не варто посилати туди бійців. У кращому разі це буде батальйонна пиятика.

У підрозділі на 140 чоловіків припадає дві жінки. Якими б не були, на війні стають найкрасивішими й найбажанішими. Чоловіки дарують квіти, готують особливі сніданки. Жінка повертається на мирну територію і відчуває величезну конкуренцію. У маршрутці нахамлять, хоч на війні за неї могли вбити. Жінкам важко це пережити.

Після бойових дій військовослужбовцю не можна одразу повертатися додому. Має пройти хоча б двотижневу реабілітацію. В Україні цього не дотримуються. Коли людина опиняється на війні, залози виділяють гормони, які дозволяють швидше сприймати інформацію й реагувати. Коли повертається, реакції продовжуються. Треба почекати, доки організм перейде в колишній режим.

Людині, що повернулася із зони АТО, треба дати побути наодинці з собою. Період адаптації займає до трьох місяців. У ветерана має бути своя територія – кімната, яка замикається. Не ставте дурних запитань: "Ти вбивав? А дітей? Що було найгірше на війні?" Не кажіть: "Ти думаєш, нам тут легше було? Ми всі страждали". Його потрібно лишити у спокої.

Варто дружині підвищити голос на ветерана, як у нього спрацьовує "загроза". Включається фізіологічний стан "виживання". Він не контролює себе. Допомогти може тільки інший ветеран.

Не працюю з алкоголіками і тими, хто проявляє насильство до жінок. Психолог має бути нейтральний. Але в таких випадках не виходить. Хочу вмазати.

Психологічні травми вилікувати неможливо. Можна лише навчити людину жити з ними.

40 відсотків ветеранів мають проблеми. Визнає їх кожен четвертий.

Посттравматичний синдром проявляється повільно. Масштаб проблеми зрозуміємо роки за два. Україна – єдина країна світу, яка веде відкриту війну з Росією. Ми – найкрутіша лабораторія з вивчення посттравматичного синдрому.

Близько 2 відсотків бійців – люди війни. Їм некомфортно в мирний час. Із таких виходять найкращі інструктори.

У США 42 відсотки ветеранів розлучаються. У нас статистики немає. Думаю, менше. Українки терплячіші, з другого боку – можуть за себе постояти.

Торік 63 військовослужбовці скоїли самогубство. Це – за офіційною статистикою. Цифра перебільшена. До самогубств приписують загибелі через необережне поводження зі зброєю, ДТП, п'янки. Значно більше самогубств серед ветеранів, тільки статистики не ведуть. Самогубства стаються тоді, коли в людини нагромаджуються проблеми: жінка покинула, мати назвала дебілом.

Коли ветерану сняться погані сни, про це треба говорити. Поруч має бути людина, яка вислухає. Головна умова – розмовляти на суху, а не за пляшкою. Якщо за чотири місяці не минає, треба звертатися до спеціаліста.

×