Євген Гаврилюк за три роки голодував вісім місяців
1 грудня 2013 року, об 11:00, ішов на зустріч із бізнес-партнером. Планував розширити справу – відкрити філіали по Україні. До місця зустрічі не дійшов. У Маріїнському парку перед себе побачив "беркутівські" щити, позаду – мітингувальників. Опинився посередині. Притулився до стіни й підняв руки вгору. "Беркути" в масках почали мене бити. Після другого удару нічого не пам'ятаю. Свідків досі знайти не можу.
Знайшли мене в Липському провулку непритомним і в крові. Голова потрощена, всі зуби вибиті. Прийшов до тями в Олександрівській лікарні. Казали: диво, що вижив.
20 січня "Беркут" почав вибірково витягувати людей із лікарень. Мій стоматолог, а тепер друг, Михайло Романенко забрав до себе. Його син Ігор безкоштовно вставив мені всі зуби. Рік жив у цій сім'ї. Доглядали, годували. Возили в лікарні, але там приймати не хотіли.
Три чверті тіла було паралізовано. Вісім місяців не міг розмовляти. Дали першу групу інвалідності. Казали, більше року не протягну. Але я люблю життя. Через півтора року реабілітації зміг доповзти до туалету, що був за 3 метри від мене.
Бізнес розпався, доки я був паралізований. Партнер із технічною документацією на кавові машини зник. Я попросив у Михайла 100 гривень. Купив канцелярського дріб'язку й пішов продавати.
Прокидаюсь о четвертій ранку. Спочатку торгував біля станції метро Позняки, потім – біля Контрактової площі, Хрещатика, Палацу "Україна". Стою на узбіччі дороги. Хтось матюкається, хтось – купує. А інші – проїжджають повз мене. Питають: "Ти що, пенсію не получаєш?" Та бувало, що і 100 гривень давали, і 500 доларів. Зараз виторги погані – 50–100 гривень за день. Люди не мають грошей.
Спочатку ставились, як до жебрака. Бувало, показово кидали гроші. Доганяв і повертав. Пояснював, що я не така людина. Хоч ношу не нові речі, та вони завжди чисті. Знаходжу спосіб помитися. Маю електробритву, щоб люди мене не жахалися. Мені потрібні гроші – і я їх заробляю. Допомогу приймаю, коли вона йде від серця.
У метро по півгодини доводилося чекати допомоги від контролерів, аби проїхати всередину. Якось на Хрещатику мені сказали: "Почекайте, каву доп'ю і пропущу вас". Писав скарги в метрополітен. Тепер ставлення змінилося. Чекаю 5 хвилин. Навіть інвалідом не називають.
2017-го обійшов 112 фірм. Більшість навіть чути не хочуть про людину з першою групою інвалідності. Інші – не мають потрібних умов для працевлаштування: візком не проїдеш у двері, туалетом не скористаєшся.
Орендував у Фастові (місто за 77 км від столиці. – Країна) квартиру за 2 тисячі гривень. Мотався в Київ, щоб заробляти. Через рік власник захотів підняти орендну плату до 4 тисяч. Казав: "Куди ти дінешся?"
Узяв в оренду гараж на Лівому березі києва. Віддаю 500 гривень щомісяця. Плачу за металеву коробку, а земля належить молокозаводу. Коли захочуть, гараж можуть знести. Узимку там жити неможливо, але мені нікуди діватися.
Маю три вимоги, з якими намагаюся достукатися до влади. Найперше: покарати винних за вбивства й каліцтва людей під час Революції гідності. Друге: описати мій споживчий кошик при державній допомозі у 1312 гривень. Третє: поставити мене як сироту на квартирний облік.
2016 року була постанова прокуратури про визнання мене постраждалим під час Революції гідності. Матеріалів мали достатньо. Але Олександрівська лікарня не підтвердила, що я в них перебував.
Фігурую у справі, в якій проходять 67 майданівців. На суди не викликають, юристів не надають. Не можу ні прочитати матеріали справи, ні познайомитися з іншими потерпілими. Факт побиття доведений, обставини – ні. За мене бралися народні депутати Гаврилюк, Сташук, Ляшко, Третьяков. Але все чомусь гальмується.
Отримував погрози. Казали, щоб закрив "ротяку" й перестав надзвонювати журналістам. Якось зателефонували з невідомого номера. Пропонували 50 тисяч гривень: "Або береш гроші й замовкаєш, або нічого не доб'єшся". Відмовився.
2015-го мене викрали в під'їзді будинку. Їх було четверо, п'ятий стояв осторонь. Хоч кричав і відбивався, закинули з візком у машину й привезли на Володимирську, 15 (тут розташоване Головне управління Нацполіції у Києві. – Країна). Зламали візок. Вимагали, щоб дав інші свідчення з приводу Революції гідності. Коли відмовився, сказали: "Ми тебе попередили".
Держава винна мені житло як сироті. Знайшов вільну земельну ділянку біля метро Славутич. Там було сміттєзвалище. Написав заяву в міську адміністрацію, щоб землю передали мені. Через три дні там уже були чиїсь робітники.
До чиновників пробиваюсь через голодування і пікети. За три роки сукупно голодував вісім місяців. Не раз після цього забирали до лікарні. Тиждень стояв під Верховною Радою, знепритомнів. Тримав плакат: "Конституція для простих людей не працює". Політики лише посміхалися. Надія Савченко багато разів проходила повз мене.
Хотів потрапити на прийом до Валерії Лутковської – уповноваженої Верховної Ради з прав людини. Мене постійно відправляли до її помічників, а ті не вирішували жодних питань. Набридло. Облився бензином, узяв запальничку. Пригрозив підпалити себе, якщо Лутковська не прийме. Вона вибігла до мене. Пообіцяла через місяць усе вирішити. А потім надіслала стандартну відписку.
До самоспалення готовий. З відчаю. Я – жива людина, яка потребує допомоги.
Запитують, чому не маю опікуна. Навіщо він мені? Як тільки з'явиться, втрачу право голосу. По мене приїжджала машина – забрати в будинок інвалідів. Відмовився. Не хочу втратити відповідальність за себе. Через отримані раніше травми голови можуть відправити в божевільню й визнати психічно неадекватним.
Зараз працюю по 14 годин на добу. Неофіційно підробляю диспетчером – відповідаю на дзвінки. Готовий працювати і 16 годин – за гідну оплату.
7–8 тисяч гривень на місяць мені потрібно на ліки. Кістки постійно болять. Кожні півроку треба проходити комплексний масаж. Останній раз він обійшовся в 15 тисяч. Витратив гроші, які відкладав на закупівлю товару.
Деякі організації наживаються на таких, як я. Якось чоловік із благодійного фонду "Їжаки" ходив із моїм фото й просив грошей. Хоч я до них не звертався. Зловив його й передав у поліцію.
Хотів би відкрити свою майстерню з ремонту взуття. Крім того, маю хист до різьби по дереву й виробів з органічного скла. Але, коли постає питання, де жити, що їсти й чим лікуватися, не до майстерні.
8 
35413
Коментарі
1