Вогні готелів і танцмайданчиків нічим не відрізняють приморську Туреччину від європейських курортів. Щоб відчути місцевий колорит, треба проїхати вглиб хоча б на півсотні кілометрів – навіть за туристичним маршрутом.
Від Антальї до селища Памуккале, що північніше міста Денізлі, – близько 250 км. Дороги хороші, а водії, хоч і запальні, але мотивовані не порушувати правил дорожнього руху – надто дорого. Може коштувати ліцензії.
Дорога пролягає повз скелясті гори Таурас. За них чіпляються стрункі й пахучі сосни. Що далі від моря в гори, то скромнішим стає пейзаж. Поля з гранатовими, апельсиновими деревами, горіховими й бавовниковими плантаціями трапляються все рідше.
На луках серед гір зустрічаються зграї диких кабанів. Вони не бояться людей і дуже вгодовані. Полювати на кабана чи їсти його м'ясо – гріх для мусульманина, "харам".
Що вище в гори, то злиденніші оселі. У країні, де дві третини населення досі їдять на землі, ті, хто не задіяні в туризмі, переважно відгороджуються від чужої європейської культури.
У кафе в селищі, що навіть літньої спеки пронизують холодні вітри, екскурсійні автобуси зупиняються на перепочинок. Перший сніданок подають небагатослівні люди з суворими обличчями. Ходять у темному одязі – як жінки, так і чоловіки в широких чорних штанях. Щодня випасають кіз у долинах і рано вкладаються спати. У кожному домі й у кожній крамниці тут – око-амулет "назар" від зурочення. Туристів щороку стає дедалі більше, вони переважно – світлі європейці, а сині й блакитні очі, на думку місцевих, найлегше зурочити.
Міцний чай у тонких склянках гірчить. Просимо покраяти лимона, вкидаємо по шматочку до чаю. На нас озираються всі ранкові відвідувачі. Господар усміхається і каже: зіпсували чай, який росте лише на березі Чорного моря. Лимони тут – переважно для соління і маринування. Їх додають до м'яса.
Наш гід розповідає, що українці каву п'ють із молоком. Чоловіки сміються до сліз. Лунає слово "кузу" – турецькою це "ягнята". Бо лише малі тварини п'ють молоко.
До кафе заходить згорблена бабуся й купує товсту газету Hurriyet. Нам кажуть, навряд чи її читатиме. У селищі часто неписьменні навіть підлітки. Товстою газетою накривають у каструлі напівготовий рис, аби папір увібрав зайву воду. Газети сушать на парканах по усьому селищу. Вони – багаторазові у використанні.
Жінка подає борек із солоним козячим сиром. У відповідь на "дякую" – "тешеккюр едерим", навіть не усміхається. Зате пожвавлюється, щойно звертаємо увагу на плетені ляльки в яскравому національному вбранні.
Із Денізлі до Памуккале – подати рукою. Увесь бізнес тут зосереджений на красі вапняних травертинів природного походження. Туристи охоче скуповують усе з позначкою "Памуккале".
Біле узгір'я Памуккале, що розташоване в тектонічному розломі долини ріки Мендерес, здаля видається сніговою купою, уздовж якої снують люди. Згори відкривається пейзаж, що називають "пейзажем Місяця". Екскурсія сюди – найпопулярніша в турецьких турбюро.
Вода гарячих гейзерів, що б'ють з-під землі, містить вапняковий розчин і двоокис вуглеводу сильної концентрації. Дійти до травертинів – проблема ще й через торговців-зазивал. Найчастіше пропонують каву. Вона тут – не лише напій, а й ритуал. Її подавали на заручинах. Що пишнішу пінку мав напій, то кращою господинею вважали дівчину. Якщо на сватанні наречений не сподобався обраниці, та всім варила солодку, а йому – солону каву. Щоб не осоромитися, кавалер допивав напій, ще й мусив привселюдно нахвалювати: "Чок шекерим! Надзвичайно солодко!". Якщо дружина підозрювала, що чоловік зраджує, із вранішньою кавою подавала на блюдечку отруйну гілочку з квіткою рожевого олеандра. Натякала, що іншого разу отрута опиниться в чашці.
Ще п'ять років тому білими схилами дозволяли гуляти й босоніж, і взутим, купатися у невеличких крихких ваннах із яскравою блакитною водою. Однак біла гора Памуккале почала хворіти – травертини щоразу більше ржавіли від грибка. Тому античний курорт, що з 1988 року належить до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, влада взялася "лікувати". Найперше заборонили заходити на гору взутими. Щоб потрапити до термальних вод, доводиться обходити великі купи взуття. А дорогою назад потрібно відшукати свою пару.
Кажуть, у джерелі цариці Клеопатри можна зцілитися від гастриту, ревматизму, астми і бронхіту. Вода там багата на магній, сульфат кальцію й вуглекислий газ, тому в ній почуваєшся, як у склянці сильно газованої мінералки. Варто уважно дивитися під ноги, аби не спотикнутися на уламках античних колон, що лежать на дні.
Шлях від джерела й ресторанів простягається повз зруйноване місто Ієраполіс. Згадка про нього є в Біблії. Там було багато монастирів і релігійних споруд. Після землетрусу археологічні розкопки тривають уже 140 років. Обійти всі руїни гіди не пропонують, бо це – на кілька годин. Однак варто оглянути залишки храму Аполлона, банні комплекси, відвідати античний театр, некрополь.
Римський амфітеатр майже повністю вцілів, має гарну акустику. Кам'яні трибуни здатні вмістити 25 тис. глядачів. Тому визначають, що в Ієраполісі мешкали втричі більше жителів. А це – античний мегаполіс.
Морозиво виготовляють із бульб гірських орхідей
Морозиво дондурму продають із бочки. Морозівник заграє з покупцем: то подає стаканчик довгою металевою ключкою, то забирає і жонглює десертом у повітрі. Секрет – у надзвичайній липкості морозива.
Його виготовляють із козячого молока й порошку бульб гірських лілійних орхідей. Щоправда, останнім часом порошок намагаються замінити штучними загущувачами, щоб зберегти популяцію квітів. Морозиво швидко гусне, тож, щоб не їсти його виделкою і ножем, вміст бочки треба постійно розмішувати. Морозівниками ще з Османської імперії працюють сильні чоловіки.
Ще один оригінальний місцевий десерт – пішманіє: із патоки, масла, борошна й фісташок. Технологія виготовлення така складна, що кулінарові допомагають четверо помічників. Вони скручують солодощі вісімкою й розтягують, щоб ті набули вигляду тонких ниток. Потім довго пресують і посипають горішками.
3 
1
Коментарі