Підліток потрапляє в минуле. У нього закохується майбутня мати

9 улюблених фільмів Мар'яни ЯНКЕВИЧ

1. "Щоденник Анни Франк", 1959,

реж. Джордж Стівенсон

Цей 15-серійний фільм – екранізація за щоденником єврейської дівчини, яка під час німецької окупації два роки ховалася від нацистів в Амстердамі. Записи зберіг батько, якому вдалося вижити.

У стрічці щоденник ніби перетворився на відеоблог Анни Франк. Дівчинка швидко стає дорослою, усвідомлює себе як особистість. Вона начитана й розумна – багато вчиться під час війни. Стрічка знята в тому ж приміщенні, де Анна ховалася. Картина закінчується трагічно. Дівчину затримують і вивозять у концтабір Берген-Бельзен. Вона хворіє і помирає там за кілька місяців до звільнення Нідерландів.

Зараз цей щоденник – гімн вільної людини, яка мислить.

Мар’яна ЯНКЕВИЧ, 29 років, блогерка. Народилася 12 грудня 1990-го в Пустомитах Львівської області. Мати – вчителька початкових класів, батько – столяр. Живуть у Польщі. Закінчила факультет культури і мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка. З 2014 року озвучує фільми й мультфільми. Веде Youtube-канал MariAm Blog. Спочатку записувала театральні рецензії, зараз розміщує огляди фільмів. У шлюбі. Чоловік Володимир – програміст. Виховують сина 4-річного Марка. Улюблені книжки – ”Відьмак” Анджея Сапковського, ”41 градус за Фаренгейтом” Рея Бредбері. Подобається комікс ”Сендмен” Ніла Ґеймана. Живе у Львові

2. "Пропала грамота", 1984, реж. Борис Івченко

Фільм підкупив українською іронією. Подобаються класно прописані діалоги та гра акторів. Це театральна стрічка. Не історична, не реалістична, а по суті – вертеп. У такому вигляді починався український театр – із бурс і семінарій. Театральщина притаманна українцям, і цього не треба цуратися. Фільм містифікований – є відьми-спокусниці, чорти, козаки. Це українська культура, яку хотілося б зберегти.

Картина перекреслює шароварщину, з якою за Союзу асоціювали українців.

3. "Назад у майбутнє", 1985,

реж. Роберт Земекіс

Кіно про машину часу. І те, що наші вчинки впливають на майбутнє. Це історія підлітка, який потрапляє в минуле. У нього закохується майбутня мати. Хлопець мусить допомогти своїм батькам покохати одне одного.

4. "Тінь", 1994, реж. Рассел Малкехі

Цей фільм вразив у дитинстві. Супергерой Тінь раніше був поганцем, зараз – добрий, але бореться зі злом у собі. Силу використовує на добрі справи.

Фільм як на 1994 рік має круті спецефекти. Наївний. Але естетично красивий, аристократичний. Музика в ньому гіпнотизує. Коли я виходила з наркозу після кесаревого розтину, чомусь пригадала сцену з "Тіні" – візерунки на килимку виходять за його межі й починають рухатися.

5. "Молодий папа", 2016, реж. Паоло Соррентіно

У серіалах є більше часу для розкриття персонажів, ніж у фільмах. Цей, із Джудом Лоу у головній ролі, – як цукерка. Їси повільно, щоб довше смакувати. Кожен кадр, кожна сцена – це витвір мистецтва. Режисер грає на контрастах характеру героя. Глядач постійно думає: зараз він покаже справжнє обличчя. Але цього не стається.

Цьогоріч Соррентіно зняв "Нового Папу". Ця робота скочується до бруду й примітивності. Якщо "Молодий Папа" – це еротика, то "Новий Папа" – порно.

6. "Той, хто біжить по лезу 2049", 2017, реж. Дені Вільньов

Однойменна стрічка Рідлі Скотта 1982 року не здобула великої популярності, але згодом стала класикою. Знала, що і сучасний варіант буде крутий. Тому що сюжет сильний.

Головний герой ламає себе зсередини, щоб зрозуміти світ. Люблю таких персонажів. Робот бачить, що він гвинтик у системі. Але починає підозрювати, що має спогади й може бути унікальний. Як і він, ми всі шукаємо сенс життя. Особливо зараз. Війна на Донбасі руйнує, дегуманізує людей. І важливо розуміти, для чого боротися.

Мій чоловік на сеансі заснув, а подруга скаржилася, що стрічка задовга. Триває 2,5 години. Це багато для фільму без екшену. Він тримається на візуальному ряді, колористиці, сюжеті. Довгі кадри й надзвичайна музика. У те, що говорять персонажі, треба вдумуватися. В атмосфері приреченості є романтика Гамлета, який живе заради помсти.

7. "Додому", 2019, реж. Наріман Алієв

У кримського татарина Мустафи гине на війні син Назім. Батько приїжджає до Києва, куди його діти поїхали після анексії Криму. Хоче повернути молодшого сина Аліма додому, а старшого поховати на батьківщині.

Вражає відмінність менталітетів. Родини кримських татар живуть одна біля одної, поважають старших. Завдяки закритості спільноти вижили як нація. Їх виселили з Криму в 1944-го. Повернулися за пів століття, але автентичність зберегли. На жаль, зараз вона зникає.

Головний герой поводиться дивно, на наш погляд. Агресивний. Злий на невістку-українку. Звинувачує її, що забрала сина. Пресує молодшого. Спочатку він дратує. Але впродовж фільму його дії стають зрозумілішими. Чоловік хоче зберегти свій рід.

8. "Мої думки тихі", 2020, реж. Антоніо Лукіч

Це грамотно зроблена комедія, точніше, драмедія, якої бракує українському кінопростору. У ній реальність і абсурдні ситуації накладаються. Коли дивилася фільм, реготала весь час. Сміх крізь сльози. Пройняла сцена з жінкою, в якої помер чоловік і вона хоче ще раз відчути любов.

9."Атлантида", 2020, реж. Валентин Васянович

Фільм розповідає про Донбас 2025 року. Рік тому Україна перемогла у війні й повернула окуповані території, за сюжетом. Ролі зіграли ветерани й волонтери.

Артхаусні фільми бісять відкритим фіналом – щоразу якась недомовка. Я люблю, щоб була виразна крапка, коли режисер має позицію. "Атлантида" теж не завершена. Але схожа на документалістику. А такі стрічки дають теми для міркувань.

Основна тема робіт Васяновича – вміння насолодитися життям, навіть якщо навколо лайно.