"Підбіг до мене, й ми поцілувалися через дверцята автівки"

Крім "Чорного тюльпана", ексгумацію ніхто не хотів робити

У нас із Юрою все почалося, коли мені було 15, а йому – 24. Юра до восьмого класу навчався добре – мати ж учителька. У 9–10 класах учні їздили вчитися до Глухова. Але із села виїхали, а до школи не доїхали. Пів року прогулював навчання з однокласником, став двієчником. Тричі вступав на істфак, попутно встиг вивчитися в ПТУ на електрика.

Армійську систему радянщини Юрій перетерпів у Польщі, де він у місті Легниця почув слово "окупант" у свою спину. Він зненавидів росіян за їхнє самозвеличення і системне хамство. Повернувся в рідне село працювати вчителем музики у школі, де його мати викладала історію.

У звичайній сільській школі Юра створив два вокально-інструментальні ансамблі. Я грала на бас-гітарі. Ми викликали фурор. Юрій Олександрович – з довгим волоссям, борідкою, в модних джинсах, грав на гітарі й піаніно. Був такою собі місцевою зіркою. Якось після дискотеки він пішов мене проводжати. Я навіть не зрозуміла, що вже обрав мене. Юра перший сказав, що кохає, – я досі пам'ятаю його шепіт.

 

Він робив неможливе, щоб вразити мене. Ми з батьками поїхали до бабусі у Скадовськ у серпні 1991 року. Одного разу на пляжі побачили Юру – приїхав поздоровити мене з днем народження, приніс відро троянд. Він тоді виступав на другому фестивалі "Червона рута" в Запоріжжі з авторською піснею про Батурин і московських катів. Потім у них був великий тур Україною. Виступ із цією піснею в Донецьку та Луганську люди слухали стоячи.

Моя мама переживала за нас, але дякую їй за мудрість, що не намагалася розлучити. У них з Юрою склалися теплі взаємини. Він 30 років займався пошуковою діяльністю, яка була небезпечна. Мама казала, що треба змиритися з тим, який він є, – його не зміниш. Маємо тільки підтримувати.

Першу вищу освіту чоловік отримав у Глухівському педінституті, куди вступив заочно на "Дошкільну психологію" в один рік зі мною. Пізніше закінчив історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юра з дитинства бачив себе археологом. Цікавився монетами, марками, зброєю, керамікою. Про все читав, копирсався в архівах. Мав енциклопедичні знання з історії Глухова й околиць.

Наприкінці 1980-х у Глухові чоловік приєднався до пошукового загону "Обеліск". Років 30 вони були разом, і його навіть обрали командиром. Він відчував, аналізував і помічав те, на що інші не звертали уваги, – де колись стояв танк, був бруствер, капонір. Вивчав архівні фотографії, мемуари, знаходив невпорядковані поховання наших і німецьких воїнів. Із колегами знайшли тисячі останків і повідомили родичам загиблих.

Після мого першого курсу в університеті ми одружилися. Сім років прожили в гуртожитку училища, де Юра працював. 1994-го, коли я вчилася на четвертому курсі, народилася Леся. 1990-ті, світла немає, а Юра бере гітару – й до нас сходяться діти з усього поверху. Він був неконфліктний, уміло ладнав із людьми.

За 30 років шлюбу було тільки дві історії, коли чоловік прийшов п'яний. Знаєте, це було смішно, діти навіть зраділи, що побачили тата в такому розслабленому стані. Якось він пішов грати в пейнтбол і друзі принесли його "вбитого". Взагалі він любив добре вино, навіть сам останніми роками робив вино зі свого винограду.

З 20 років він грав на весіллях із другом з Маріуполя Едиком – чудовим джазовим музикантом, який служив в армії у Глухові й тут залишився. Також Юра співав у хорі духовної музики, допомагав народному фольк­лорному колективу з Некрасова. Він не міг запам'ятати номер мого телефону, але знав тексти тисячі пісень.

Юру любили жінки, він був душею компанії. Якось вагітною побачила картину: він іде з вечірніх занять із жінкою, яка обняла його за талію. У нього руки в кишенях. Зрозуміла, що йому незручно даму відшити.

Чоловік балував мене, вигадував якісь подарунки, а скільки квітів наносив. Зберігаю гілочки з котиками, які він приніс із риболовлі 2021 року. Якось із розкопок прийшов брудний і втомлений, але з оберемком бузку. Ми побачили схожий букет на картині в шосткинській кав'ярні, але вона коштувала задорого. А коли він загинув, я не могла не придбати цю картину. Тепер нагадує букети від Юри.

Він був рибалкою і грибником, інколи брав доньок із собою. Навчив їх кататися на ковзанах, пірнати, садив за кермо автівки. Дівчата були з татом у Батуринській археологічній експедиції. Також ми жили у Криму в наметах. Нині доньки й онучка в Німеччині. Варя, якій іще немає 2 років, упізнає Юру на фото й на його голос у запису реагує: "Дідусь".

Юра був завідувачем наукового відділу національного заповідника "Глухів". На основі його досліджень створили музей археології, кілька виставок. У нашій сім'ї було доволі нестандартне поєднання археолога й журналіста. Ми сповна віддавалися роботі. У нього постійні експедиції, конференції, в мене – відрядження й випуски газети. Не знаю, чи змогла б з іншим чоловіком реалізуватись у професії. Була взаємна довіра.

Відчувала його обожнювання, і воно не змінювалося з десятиліттями. Хоч він і був старший, рішення, наприклад про ремонт, приймала я. Він терпів і заробляв гроші. Звісно, бувало й так, що посуд били. Років за 10 після одруження здалося, що настав кінець нашим стосункам. Минулося, бо він умів миритися. Ми разом переживали перехідний вік нашої молодшої – Іванки, яка була страшенним бунтарем, і Юра просив мене перетерпіти. Обидві доньки закінчили музичну школу. Леся мала з батьком однакові музичні вподобання – рок, джаз, останнім часом – сучасна українська музика, обробки старовинних пісень. Юра мене підтягував у музиці, а я його – в літературі.

Початок війни 2014-го сприйняв гостро – пішов у військ­комат. Його відправили в кардіологію в Суми, бо виявили щось із серцем. Туди йому після подій під Іловайськом подзвонили з Києва, з "Чорного тюльпана". Сказали, що шукають добровольців, які змогли б за лінією фронту збирати останки наших воїнів – була ефемерна домовленість без жодних гарантій із боку сепарів. Я здогадувалася про загрози, але розуміла, що Юра поїде.

Мені було важливо знати, де він, щоб у нас був чесний зв'язок. І це тривало з 2014-го по 2016 рік. У нього було дев'ять ротацій за лінію фронту. Фіксував на фото свідчення агресії, присутність армії Росії, розповідав у деталях, зокрема, як він знайшов машину, де було четверо загиблих із прізвищами і де стояв хрест, перев'язаний прапором. Чоловік на собі перевіз прапор на наш бік. Були й заміновані тіла… А найважче й найстрашніше – це запах, важко було не дати слабинки перед молодими пошуковцями, які не все витримували, а ще треба ідентифікувати загиблих, які вже розклалися, – за татуюванням, речами, документами, хрестиком, мобілкою.

Мій дядько з Росії телефонував. Казав, що на Донбасі повилазили "шахтьори" і стріляють. Ага, з "Градів", що їх купили в донецькому воєнторгу? Юра записував координати місцевих, які могли б засвідчити, що там відбулося. Він відчував себе надзатребуваним, бо, крім "Чорного тюльпана", ексгумацію ніхто не хотів робити. Державі було не до них.

У цей час Юра закінчував писати на основі розкопок дисертацію про літописний Глухів. Вона була певним підсумком його наукового життя. Він мав понад 70 публікацій, багато чого ввів у науковий обіг. Хотів підписати контракт зі Збройними силами України, казав, що затишшя на Донбасі тимчасове, Росія не відступить.

Під час пандемії коронавірусу вчених рад не проводили – і Юра втратив інтерес до дисертації, в нього з'явились інші пріоритети. У грудні 2020-го він пішов до війська, це було потребою совісті, чоловічим обов'язком: "Я мушу". Давно закинув музичні справи, але наостанок влаштували разом з Едиком музичний вечір для дітей і друзів. Співали до третьої ночі. Коли всі прощалися, сказав, що йде на фронт.

2021 року чоловік був в Авдіївці, мав позивний "Маестро". Я приїздила до нього тричі. Якось біжить до мене з пір'ям фазанів, бо квітів там не було. Застала Авдіївку як класне мирне місто, яке відбудовували, бо у 2015–2016 роках там були великі бої.

Пощастило побувати на базі "Да Вінчі", Юра навіть думав перейти до них, бо йому не вистачало національного драйву. Там була інша філософія служби. А дисертацію він таки захистив у відпустці у травні 2021-го.

 

Уночі 24 лютого 2022-го Юру викликали в частину. Військові виїхали з Глухова, а над нашим будинком пролетіла ракета. Я відчувала дикий мандраж, стало страшно, але прямо вночі додумалася заправити повний бак автівки і зняла в банкоматі готівку. Це дало можливість пізніше вижити в напівізольованому Глухові. Зі мною була вагітна Леся, а Іванку пізніше ледь вивезли із Сум.

24 лютого, о 10-й ранку, несподівано дзвонить чоловік і питає, як у нас справи. Що сказати? Заправка на трасі горить, чути вибухи, люди кров пораненим під Бачівськом здають. Виявляється, їхній підрозділ вступив у бій із рашистами прямо на трасі під Глуховом, втратив багато техніки. Юра просить забрати поранених і загиблого, але локацію повідомляє натяками, які я ледь зрозуміла. Я викликаю швидку і вказую шлях у своєму авто, бо, за протоколом, мені не можна бути в автомобілі медичної допомоги. Ми не розуміли тоді, що їдемо фактично на місце бою. Юра керував мною по телефону. В яру біля села Береза я нарешті побачила чоловіка – брудного, втомленого. Доки вантажили поранених, він підбіг до мене, й ми поцілувалися через дверцята автівки. Я почула: "Люблю, бувай…" Він побіг до своїх. Там був перший загиблий: Міша Несольоний – медик. Мені випало повідомити молодій дружині з трьома дітьми про його загибель.

На роботу в міську раду ходили щодня. На заставці сайту мерії ми написали: "Русский солдат, иди на х…" Розпочалося життя в ізоляції і страху, що рашисти можуть зайти щохвилини. Але вони рвалися на Київ.

Згодом Юра воював під Броварами. А коли відтіснили русню від столиці, їхню частину перевели ближче до нас. Їздила до нього в Батурин. Тоді побачила, як постарів мій чоловік. Борода стала сивою. Але він був бадьорий, свій серед своїх, дзвонив дівчатам, які працювали в музеї. Вони раділи Олександровичу. А тут онучка Варя народилась у Глухові. Був щасливий.

Несподівано з Юрою стався напад – ми думали інсульт. Його забрали в лікарню в Конотоп, а підрозділ поїхав на Донбас. Улітку 2022-го лікувався в Глухові й ходив на службу. І хоч у нього постійно боліла голова, восени вирушив на фронт. Потрапив під Запоріжжя, потім у Лиман, у район Кремінної. Йому було гидко чути розмови деяких вояк, які збирались у СЗЧ (самовільне залишення частини. – Країна). Чоловік хотів, щоби поруч були такі ж заряджені й віддані справі побратими. Зрадів, коли перед виїздом на позиції зустрівся з другом "Базукою", з яким був в Авдіївці, – поруч з'явився глухівчанин, на якого можна покластися. Саме Володимир виніс Юру, коли той загинув від пострілу з танка. Мій Коваленко зі своєї ямки – навіть не окопу – вів бій і загинув. У тому пеклі. А на його місце зайшли інші наші солдати.

Коли недавно дізналася, що Володимир "Базука" приїхав у відпустку до матері, спитала, чи можна до нього. Я завантажила карту й попросила вказати точне місце, де загинув Юра. Мені важливо знати, як і де це сталося. Дотепер стежу за подіями в Серебрянських лісах.

Для мене мій чоловік не просто герой. Він справжній воїн. Загинув не археолог із лопатою, не вчений із книжкою, а козак зі зброєю. Сумую за ним безмірно, пишаюся, що життя прожив легендарно, з користю. Відчуваю себе не вдовою, а дружиною загиблого воїна. Бувають хвилини розпачу, але сили надає те, що наші тримаються. Я питала в "Базуки", як вони. Відповів: "Як? Їб*шимо кацапів, та й усе". Він не розпускає сопель, перераховуючи, чого не вистачає. Просто каже: доки ми боротимемося, нам світ допомагатиме. Воювати має кожен.

Декілька місяців після загибелі Юри оформлювали документи. Один папірець ішов з частини чотири місяці, а без нього не можна далі оформлювати. І питання нагород залежить від частини. Подання проходить не одну інстанцію. Не нагороджено навіть тих, хто загинув у перші дні війни. Я моніторила сайт президента, а серед нагороджених чоловіка немає і немає. Діти питають, чому не нагороджують батька. Проблемою було, що для нагород подавали списками по 20–30 людей. Якщо в одного бійця було щось неправильно, завертали увесь список. Бюрократія в армії нікуди не зникла. Я знайшла того, хто курує подання. Він відповів: "Тепер живі нікому не потрібні, а ви питаєте за мерт­вого". Мене це так обурило! Кажу: "Мені мій Коваленко був потрібен живий, він мені потрібен і загиблий. Якщо я про нього не подбаю, то, як підказує інтуїція, ви про нього точно не потурбуєтеся". Отож у Юри є державна нагорода – орден "За мужність" III ступеня. Усі інші – від громадських, церковних установ, відзнаки Генерального штабу. Хоч він двічі подавався на інші нагороди.

На мою думку, є чотири рівні пам'яті про чоловіка – полеглого воїна. Перший – сімейний. Фото, відео, його роботи, окремі знахідки, навіть кошики з лози, які він навчився плести й дарував друзям. У мене є форма, в якій він загинув. Відіпрала від крові. Другий рівень – пам'ять громади. Є іменні вулиці – в селі Некрасове і Глухові. На школі, де він учився, з'явилася меморіальна дошка. Є загальна Дошка Героїв у Глухові. Також є професійна пам'ять. Науковий керівник і колеги із заповідника взялися видати монографію. Це буде подія для Глухова, бо те, що він зробив для історії міста, переоцінити неможливо. Несподіванкою для мене був дзвінок від директора Науково-дослідного інституту українознавства з Києва, де в січні цього року започаткували премію імені кандидата історичних наук, археолога, учасника російсько-­української війни Юрія Коваленка для молодих науковців. Четвертий рівень – державний. Над цим треба працювати, щоб не перетворити все на фарс.

×