"На Святвечір ішов зі школи й думав, що в цей час мої сідають до вечері. Колядував на все горло і плакав"

Кобила ходить вагітна рік

Зі Львова до Лопушної веде 30 кілометрів нової асфальтованої дороги. На в'їзді в село – вказівник із ковбоєм на коні. Звідси до ранчо "Скарбова гора" їдемо звивистою ґрунтовкою.

Гавкотом зустрічають двоє великих чорно-білих собак. Прибігають, облизують ноги. Дають себе погладити й супроводжують до господаря. На подвір'ї – муляж рудого коня, дитячий триколісний велосипед, пісочниця з іграшками. Тут із дружиною і двома дітьми живе підприємець 46-річний Остап Лунь.

Тримають шестеро коней.

 

Господар зустрічає на терасі двоповерхового дерев'яного будинку. Кремезний, борода із сивиною. Одягнутий у джинси й фланелеву сорочку в клітинку.

– Коней любив із дитинства, – Остап Лунь допиває каву. Тримає пачку сигарет. Солом'яного капелюха кладе на дерев'яний стіл. – Коли йшов із бабою до церкви, стояв і нудився. Уявляв, як скачу верхи. 14-річним зо два місяці ходив на любительську секцію. Більше не міг. Група була платна. У 35 потрапив на ту ж стайню. Покружляв по манежу і зрозумів, що хочу коня.

Коли купили?

– Мріяв про великого чорного жеребця. Взяв у цигана за 2,5 тисячі доларів. Запевняв, що порода – англо-рисак. Я попросив документи. Той на папері з гербом СРСР щось написав. За документами Тристан – англо-рисак, а насправді просто чорний великий кінь. Я ж тоді нічого не розумів.

Та з конем пощастило. Йому було два роки, мало об'їжджений. Разом училися всього. Почав читати, шукав інформацію в інтернеті, дивився відео.

Йдемо до стайні. При вході табличка – Parking. Cowboys only. Пахне свіжоскошеною травою. На забитих у стіни цвяхах висять ковбойські чоботи, вила, граблі. З балок звисають сідла. Тут коні ночують узимку. У теплу погоду лишаються на території ранчо, де пасуться.

Остап приводить Тристана. На його спину кладе шкіряне сідло, яке купив в Америці.

Ви 23 роки мали бізнес, а потім покинули. Чому?

– Працював на іноземні компанії – продавав побутову техніку. Настав момент, коли вперся у стіну й не знав, що робити далі. Потрібне було перезавантаження. Зрозумів, що все життя продавати праски й чайники – точно не моє покликання. Вирішив їхати у США.

15-річним був там за програмою обміну. Однолітки їздили на машинах, зустрічалися з дівчатами. А ми не знали, що таке секс. Школа зовсім інша. Та влитися в колектив було просто, американці звиклі до іноземців. Перший місяць – усе нове та цікаве. Наступні три-чотири й особливо на свята – депресія. Сумував за домом. На наш Святвечір повертався зі школи й думав, що в цей час мої сідають до вечері. На вулиці колядував на все горло і плакав. Для мене то був важливий досвід. Повернувся дорослим.

Захотів ще раз проїхатися приблизно тим же маршрутом. Три тижні нудився у Філадельфії, а тоді винайняв машину й помчав по національних парках. Узяв мінівен, щоб можна було спати. Дві ночі проводив у машині, а третю – в мотелі, щоб помитися та випрати речі. Так проїхав 15 тисяч кілометрів. Ходіть покажу, – Остап кличе в будинок. При вході напис англійською Saloon. Це кафе. Все зроблене з дерева. Світильники – у вигляді гасових ламп. На стійці стоять пляшки з алкоголем, над каміном із білої цегли – свічки. На стіні портрет Тараса Шевченка в ковбойському капелюсі. І карта США, на якій чорним олівцем обведений маршрут подорожі.

– Америка краща, ніж ми думаємо. Бо складаємо враження переважно за тим, що відбувається на узбережжях. А справжня країна – всередині. Вона фантастична. Люди щирі, відкриті. Займаються фермерством. Їхні господарства – це гектари землі, ковбої їздять дотепер. Славнозвісне м'ясо воловини роблять тим же способом, що і 200 років тому. Навесні випускають телят, а восени їдуть у прерії на конях, зганяють їх докупи й женуть на бійню.

В американців сліпий патріотизм. На родео все починається з гімну. Моляться за щасливе повернення солдатів. Гадки не мають, де той Ірак і чим відрізняється від Ірану. Але переконані, що американські солдати там відстоюють їхню свободу.

 

У Монтані в кафе пив каву. Розклав карту і планував, куди поїду. Підсіла жінка років 50. Запропонувала допомогу. Розказала, що є навколо й куди поїхати: "Я хочу, щоб ви побачили мою країну з найкращого боку". Дала візитку свого брата з іншого штату. Раптом буду там, то можу зупинитися. І я був. Ми випили віскі, поговорили, я помився, поспав і вранці поїхав.

У пральні зустрів чоловіка, який думав, що Україна розташована в Німеччині. Поділився порошком. Наступного дня взяв вихідний. І ми його пікапом поїздили цікавими місцями навколо.

Ці історії про людяність так мене вразили, що я повернувся із шаленою енергією. Зрозумів, що будуватиму ранчо. Але приклад узяв із того, як усе функціонує у друга в Польщі. Американські ранчо різні, як і їхні призначення. Найбільші – це гостьові. Туди приїжджають, щоб піти в похід на конях. Класичні ранчо – величезна індустрія: гектари землі, виробничі приміщення, техніка, вертольоти. Коней там багато. Люди їздять на них, як у нас на велосипедах.

Я багато чого придивився у США, купив сідла. Дотримуюся вестернового стилю виховання коня. Повід підказує, що хоче вершник. Достатньо накласти його на шию праворуч – і кінь знає, що треба туди повернути. Вестернові сідла зручні для походів, на них можна начепити багато речей – спальники, сумки. В Україні коня використовують для спорту чи плуга. У спорті тягнеться радянська традиція. Це породження військової кавалерії, й методи такі ж – кінь має бути застрашений, боятися вершника та виконувати його волю. А ми з конем – партнери. Я лідер для Тристана, а він організовує решту коней.

Як ви опинилися в Лопушній?

– Випадково. Помилився дорогою, – на обличчі Остапа помітні зморшки, коли він усміхається. – Їхав ґрунтовкою і побачив електричні стовпи, що вели через дорогу в ліс. Пішов за ними й натрапив на стару хату. Більше у дворі нічого не було. У сільському магазині розпитав про неї, знайшов власників. Вони продати не схотіли, хоча там і не жили. Але дали ключі та дозволили приїжджати. Потім почав лишатися на ночівлю. Згодом усвідомив, що у львівську квартиру навідуюся тільки речі попрати. Здав її і перебрався.

У селі не було дороги. Але я хотів землю саме тут. Сільські депутати виділили гору. І я почав копати. Місцеві казали: "Остап робить дорогу на Скарбову гору". Так її тут називали. Вирішив, що ранчо так і назву.

Перший будинок майстрували гуцули – батько і троє синів. Пообіцяли, що стоятиме за два місяці, якщо заллю фундамент. Не вірив. Приїхали 4 жовтня, а на Новий рік я жив у хаті з санвузлом і піччю. Відтоді з ними дружу, вони все мені доробляють, фантастичні люди. Маю в будинку чотири кімнати – по дві внизу та вгорі. Наступний дім став гостьовим – нагорі чотири кімнати, внизу – зала. Навколо будую малі гостьові.

На ранчо також працює кафе, є локація для весілля.

Що давалося найважче?

– Останні 10 років я розривався. Все зароблене в бізнесі вкладав сюди. Найважче було 2018-го: безкінечне будівництво, грошей немає, і тут нічого не заробляли. Думав, що дарма це затіяв.

Дружина має кейтеринговий бізнес. Вона подбала про обслуговування ранчо. Влаштувала все так, що воно запрацювало.

Маю шестеро коней. Хоча купувати їх не люблю. Подобається, коли вони тут народжуються й ростуть. Тоді з дитинства все роблять правильно. Але це довгий процес. Кобила ходить вагітна рік. Коню має виповнитися 3 роки, щоб сісти на нього верхи. Коли сформувався кістяк, наросли м'язи. Далі його треба вчити. Досвідчений вершник може поїхати в похід тільки на 4-річному коні.

Місцевих берете на роботу?

– Тут працюють п'ятеро людей. Дівчина на кухні – із сусіднього села. Решта приїжджають, живуть, а на вихідні повертаються додому. Ми перепробували багатьох із села. Не складається. Порядний чоловік, як має свою господарку, то не має часу ходити до мене. А якщо є час, значить – його забагато. Минає два тижні, отримує перший аванс і зникає.

 

Не сумуєте за міським комфортом?

– У місто їжджу тільки за потреби. Вважаю, що перспектива села в тому, щоб люди повиїжджали з міста. Дітей можна звідси возити в школу. Місцеву три роки тому закрили. Але в цьому нічого страшного немає. В Америці автобуси возять учнів за 30 кілометрів.

Можете назвати себе щасливим?

– Торік продав бізнес. Вже можу дозволити собі не зароб­ляти. Живемо з родиною на Скарбовій горі. Мій день починається з кави й цигарки. 10 хвилин мушу побути сам. Тоді готую дружині бутерброди. Несу в ліжко та забираю молодшого сина, годину з ним граюся.

Щасливий, коли сини усміхаються, дружина задоволена, коні здорові, погода гарна. У житті нічого не міняв би. А от технічні речі – так. Бачу кожен погано забитий цвях. Але вважаю, що мені все вдалося.

Остап відпускає Тристана пастися.

– Коням не перестаю дивуватися. Тварина, що важить вшестеро більше за людину. За бажання може легко відкусити палець або смертельно вдарити. Якби кінь не захотів, то ніколи б не дозволив сидіти на ньому. Скинути вершника для нього – 2 секунди. А вони нас возять. Бо відчувають, що отримую задоволення.

Нам на прощання тисне руки. Запрошує приїжджати на ранчо.

Справи доводить до кінця

– Познайомився з Остапом 12 років тому, коли переїхав до Львова із дружиною та двома дітьми. Важко було зна­йти роботу, – розповідає 44-річний Віталій Ковальчук. – Зустрів Остапа на стайні. Пішов туди з молодшим сином, бо хотів подіти кудись енергію. Остап стояв під стіною, курив, був неголений. Подумав: цьому чоловіку, напевно, в житті так недобре, як і мені. Домовилися, що допомагатиму з кіньми. В Остапа є чого повчитися. Бачу в ньому те, чого немає в багатьох. Він завжди справи доводить до кінця. Навіть якщо мені здавалося, що рішення нелогічне, час показував протилежне.

×