"Мамо, я бачив, як у Маріуполі будинки складалися, а ці люди також молилися"

Понад 1900 наших захисників залишається в російському полоні

Виховувала сина відповідальним. Проте у школі Ілля був непосидючим, щоденник часто ряснів зауваженнями. Йому потрібно було постійно займатися чимось цікавим, інакше не міг всидіти на одному місці. Навіть його однокласники дивувалися, що на елементарні запитання вчителів він не знав відповіді, а там, де потрібно глибоко мислити, блискуче відповідав. Удома ми часто розбирали різні життєві ситуації: чому це може статися, які можуть бути наслідки, як цього уникнути. Син прислухався до моїх порад щодо стосунків із друзями, однокласниками, вчителями. Для Іллі завжди були важливі мої слова, проте мав свою думку. У школі йому подобалися математика, українська мова, англійська та фізкультура. Подорослішавши, продовжував займатися спортом. Брав участь і перемагав у змаганнях із кросфіту.

Ще в ранньому дитинстві Ілля запитував мене, чи відпущу його в армію. Відповідала: "Ні, ти ще маленький". Тобто ще в дитячі роки в сина були думки, що він чоловік і повинен захищати свою сім'ю. У 17 років він цілком рішуче заявив, що хоче служити у війську. Як матері мені це було складно прийняти. Адже це велика відповідальність і ризик. Після школи він навчався в коледжі за спеціальністю "Ремонт і будівництво аеропортів і аеродромів". А після закінчення вступив на бюджет в університет за своєю ж спеціальністю. Але якось прийшов і каже: "Мамо, я не хочу вчитися на бюджеті. Я йду служити, тому переводжуся на контракт". Так 2019 року пішов служити в "Азов".

 

Син навчив мене багатьох речей. Він став мудрішим і морально вищим за мене. Коли приїздив у відпустку, ми сідали в машину і просто каталися, насолоджувалися кожним моментом – природою, спілкуванням, різними активностями. Ілля вчив мене стояти й кататися на сапборді та сноуборді. Спершу в мене не виходило, але син казав: "Мамуль, ти мене навчила ходити, а я тебе навчу кататися". Він захопився історією, тому ми їздили на екскурсії старовинними замками. 2020 року син приїхав у коротку відпустку й ми з ним піднялися на Говерлу. Завдяки його світогляду я переосмислила багато речей. Це важливо – знати, чого ти хочеш, і жити у мирі з собою.

У сина є кохана дівчина Маргарита. На початку 2022 року він сказав мені, що хоче створити сім'ю та закінчити військову кар'єру. Ілля планував забрати кохану в Маріуполь і навіть запитував, чи я приїздитиму в гості. Мріяв також завести собаку та щоранку бігати з ним. Проте втілити ці плани не встиг – розпочалася повномасштабна війна. Маргарита не знала, що син хотів їй освідчитися. Пізніше я сама розповіла їй про це, й вона зраділа. Дівчина чекає на Іллю та бореться за його повернення з полону. Мені завжди хотілося, щоб була людина, яка любила б Іллю так само, як я. Дивлюсь на Маргариту, і здається, що вона турбується про нього навіть більше за мене. Її віра – велика.

Перед початком повномасштабної війни Ілля казав виїжджати з Харкова. Не могла на це зважитися, бо вже один раз втратила дім – я чорнобилець, 1986-го ми були змушені евакуйовуватися. У мене досі є відчуття втрати домівки. Син це розумів і порадив хоча б запастися продуктами. Після повномасштабного нападу Росії ми жили в підвалі, хоча в перші дні війни я ще бігала на роботу. Це був жах: ракетні обстріли, бомбардування. Маргарита жила в іншому районі міста, вона просила переїжджати до неї. Але я боялася – усвідомлювала, якщо вийду на вулицю, то можу бути підсмаженою в машині. Запах пороху стояв день і ніч.

Ілля, будучи на Азовсталі, турбувався про нашу безпеку. Якось сказав терміново їхати у Львів до знайомої. Це вже було не прохання, а наказ. З Харкова виїхали у квітні і два місяці жили у Львові. Коли була облога Азовсталі, від сина не було звістки по два-три тижні. Весь цей час я жила, як у тумані, не знала, який сьогодні день, число. Чекала, щоб прийшов довгоочікуваний плюсик від сина. Більше нічого не було треба.

Останнього разу син надіслав мені повідомлення 7 травня 2022 року. Запитала, чи він хоч щось їв, бо чула від родичів інших захисників Маріуполя, що ті голодують. Ілля відписав: "Мамуль, я тобі нічого не скажу". Він ніколи не хотів мене засмучувати, навіть про його поранення я дізналася від інших. Потім знову зв'язку не було. 16 травня, перед виходом з Азовсталі, зателефонував його друг і сказав, що є наказ скласти зброю. 17 травня наші воїни вийшли із заводу. Більше в мене інформації про сина немає. Єдине, коли у травні цьогоріч був обмін, мені сказали, що бачили Іллю. Живу й не знаю, де мій син, у якому стані. Ще на Азовсталі в нього було поранення в руку, а до повномасштабного вторгнення йому видалили жовчний міхур. Переживаю за його здоров'я. Син – це моє все. Тримає лише та думка, що маю бути сильна і, коли Ілля повернеться, його треба буде відновлювати. Крім того, якби він бачив, що я розклеїлася, йому це не сподобалося б.

Через деякий час дізналася від Маргарити, що наші хлопці й дівчата були готові залишитися на комбінаті назавжди. Син уже вибирав фото собі на пам'ятник, і Маргарита пообіцяла йому, що в разі загибелі Іллі виконає його волю. Ці молоді хлопці, в яких попереду все життя, вже прощалися з рідними. Вони захищали свій дім, сім'ю, країну і заради цього були ладні загинути. Якось Ілля написав мені: "Якщо я звідти виберуся, ми з тобою поговоримо. А якщо ні, то пишайся своїм сином".

Моніторимо всі канали, щоб знайти якусь зачіпку про Іллю. Але поки що нічого. Ніхто не знає, де наші рідні та близькі – на окупованій території чи в Росії. Звільнені кажуть, що їх вивозили в різні місця. Боляче це говорити, але стан у всіх жахливий. Навіть якщо подивитися на фото, то різниця колосальна – які відгодовані рашисти виходять із полону, а які змучені наші військові.

Щодо питань обміну хочеться вірити, що влада працює і не забуває, що наші хлопці зробили для України. Зрозуміло, що всього нам не говорять, але найважливіше – це бачити конкретні справи. Були моменти, коли поширювали інформацію: щоб повернути наших хлопців, треба віддати якусь територію. Але ніхто на це не піде, і ми цього не хочемо. Проте маємо говорити про те, що найбільше болить, доки останній захисник не буде вдома. Була піша хода на підтримку військовополонених захисників із Кременчука до Києва. Деякі родичі військовополонених щодня стоять під Офісом президента, щоб на нас звернули увагу.

Нещодавно в Харкові відбулися акції – нагадування про військовополонених захисників Маріуполя. На першій зібралося 50 людей, на наступній – 100. Деякі родичі захисників навіть не знають, до кого звернутися, куди стукати, як нагадувати про себе. Просто чекають. Тим часом понад 1900 наших захисників залишається в російському полоні. Багато хто з них отримує реальні строки ув'язнення за те, що захищав свою країну.

На жаль, на акції, що відбулася 10 грудня, до нас підходило небагато людей. Таке враження, що ми, рідні захисників, усім байдужі. Люди думають про свята, а ми дістали зі своїми акціями. Це ніби два різних світи – кожен живе у своєму вакуумі.

Велика підтримка від членів Асоціації родин захисників Азовсталі, проєкту "Серце Азовсталі". Познайомилася з близькими та рідними військовополонених. Ми спілкуємося, якщо погано на душі, зустрічаємося. Просто можемо посидіти, помовчати, випити кави. Лише з цими жінками можу пожартувати, відпочити від проблем, і це допомагає збалансувати свій стан, відновити сили в боротьбі за повернення сина. Важливо, що ми не ставимо одна одній безглуздих запитань. Адже всі у схожій ситуації і ніхто не зрозуміє нас краще, ніж ми самі. Одна жінка, в якої син загинув на Азовсталі, постійно на зв'язку, підтримує нас, незважаючи на свій біль.

Патронатна служба захисників Маріуполя більше займається звільненими, пораненими й загиблими. Коли хлопці виходять із полону, їм допомагають із реабілітацією, обстеженням. Звісно, коли відбувається обмін, ми цікавимося, чи є якась інформація про наших близьких. Ці дівчата відповідають одразу, працюють 24 на 7 і готові допомогти, якщо є чим. На жаль, про свого сина я ніякої інформації не отримувала.

Коли почалася повномасштабна війна, ми із сином листувалися, і на щось я відписала йому: "Слава Богу". Ілля відповів: "Причому тут Бог?" Він надіслав скрин, як патріарх Кирило закликає вбивати українців, і написав: "Мамо, я бачив, як у Маріуполі будинки складалися, а ці люди також молилися. Вони хотіли жити. Тому ти мені про це більше не говори". Проте без віри взагалі ніяк. Я не ходжу до церкви, але не раз бачила силу Бога у відгуках на свої прохання. Якось мені приснився синок. Запитала його: "Що тобі допомагає триматися?" Він сказав: "Віра в те, що ви чекаєте на мене, і ваша молитва".

×