"Коли відкрили труну – в одного не було половини черепа, в другого – голова окремо від тіла"

Після кремації від людини лишається 2,5 літра праху

– У крематорій потрапити легко: вмер – і вже тут, – жартує головний інженер-еколог спеціалізованого комунального підприємства "Київський крематорій" 52-річний Андрій Ященко. Високий, лисуватий, з тонкими рисами обличчя. Йдемо територією крематорію. Біля головного входу до адмінбудівлі стоять кілька десятків людей із квітами. Один за одним під'їжджають мікроавтобуси з чорними стрічками на бокових дзеркалах. На кількох за лобовим склом – фото небіжчика.

– Родичі приїжджають зі свідоцтвом про смерть і замовляють кремацію на певний день і час, – пояснює Андрій Ященко. Говорить спокійним, ласкавим голосом. – Якщо людина померла вдома й була під медичним наглядом, тіло не везуть на розтин. Лікар зможе видати довідку про смерть. Інша річ, коли вона настала за підозрілих обставин. Тоді труп відправляють у морг і роблять розтин. Свідоцтво видадуть після цього.

Біля вікна з написом "Оформлення кремації" висить прайс-лист. Процедура коштує 445 грн. Також пропонують оренду катафалка, ритуального залу для прощання. Можна придбати урни. Ціни на них починаються від 830 грн. Найдорожча – з дерева – обійдеться у 2,9 тис. грн.

 

У пункті видавання урн відвідувачів немає. За віконцем жінка грає в пасьянс на ноутбуку. Далі у двох кімнатах розташовані стелажі з урнами. Виставлені за алфавітом. На одній вигравіювана дата смерті – серпень 2019 року. Питаю, чому родичі так довго не забирають праху.

– Чому дивуватися? – знизує плечима Ірина. – Батьки навіть останків дітей не забирають. Деякі пояснювали, що сиділи в цей час у в'язниці.

Якось прийшли брат із сестрою по прах батька і почали сваритися: "Якщо він тобі не треба, то мені – тим більше". І залишили урну біля дверей.

Літній чоловік простягає Ірині папірець із прізвищем померлого. Вона ліхтариком підсвічує написи.

– Зазвичай урни легкі, – каже. – Важкий прах онкохворого. Кажуть, такі тіла довше горять, бо насичені "хімією".

– Безкоштовно прах можуть зберігати тут рік, – каже Андрій Ященко. – Якщо за цей час не забирають, ховаємо в загальній могилі. Коли після цього родичі все-таки приходять, могилу розривають. На моїй пам'яті таке траплялося один раз.

До дверей із табличкою "Холодильна камера" під'їжджає чорний бус. Двоє чоловіків дістають із нього оббиту червоним оксамитом труну. Натискають кнопку дзвінка. Двері відчиняє сивий чоловік.

У приміщенні пахне єлеєм. Ліворуч від дверей стоїть металева холодильна камера з 7 дверцятами. Трохи далі – кілька кришок від домовин. У кутку – відкрита труна. В ній лежить стара жінка.

– Сюди привозять ­небіжчиків для зберігання, – розповідає Володимир Васильович, керівник дільниці померлих та поховання. Помітно, що хвилюється, складає руки в замок перед собою. – Причини можуть бути різні. Привезли людину на кремацію, а виявилося, що документи неправильно оформлені – без підпису, печатки, лікарської виписки. Покійника можна залишити на кілька годин чи діб. Усього сім камер. Зараз зайняті три. Покійників ми не заморожуємо. Температура – 4–6 градусів тепла. Зазвичай привозять підготовлене до захоронення тіло. Ми теж можемо це зробити. Але частіше приватні фірми не хочуть ділитися, все самі виконують.

На столі дзеленчить кнопковий телефон.

– Оформлюй, приймаю, – каже Володимир Васильович у слухавку. – До такого сусідства звик. Працюю тут уже 35 років. Раніше був патологоанатомом.

 

– Обов'язків багато, – продовжує. – Небіжчика маю оглянути, щоб зрозуміти, що треба, аби його зберегти. Зимою людина може померти біля батареї, і за пів доби розпочинаються "незворотні зміни тіла" – гниття. Влітку це стається, якщо людина помирає під сонцем чи у спекотному приміщенні. Рішення треба приймати швидко. Наприклад, можна зробити прокол – гази випустити, щоб тіло не розірвало. Або покласти на обличчя бальзамувальну маску, щоб хоча б лице збереглося. Чи підколоти спеціальним розчином м'які тканини обличчя. Якщо треба стулити рота померлому, зшиваємо ротову порожнину. Тампонуємо, якщо тече з носа чи рота. Можемо накласти грим, за бажання родичів. Але наш контингент – здебільшого літні небіжчики, тому косметику використовуємо рідко. Гримуємо театралів, інтелігенцію. Ховають, скажімо, стареньку під 95 років, а просять їй губи підмалювати. Але це винятки.

У кімнаті навпроти кабінету Володимира Васильовича біля столу стоять дивани. Працівники п'ють чай.

– Найстрашніше, коли доправляють загиблих в автомобільних аваріях, – говорить він. – Привезли якось чоловіка, який потрапив у ДТП в Туреччині. Коли відкрили труну – білі кістки стирчали з м'яких частин тіла, як голки в їжака. Навіть зараз моторошно згадувати.

В одного не було половини черепа, у другого – голова окремо від тіла. У таких випадках робимо спеціальні накладки. За їх допомогою можна і череп відновити, і кісточки поставити на місце. Були випадки, коли померлий не мав обличчя – просто череп обтягнутий шкірою. Відновили за ніч.

На все життя запам'ятовуються люди, обличчя яких з'їв рак. Як вони жили – загадка для мене. Вони викликають повагу і жалість – це жахливі страждання.

Серце розривається, коли привозять дітей. Часто – після лікування за кордоном, де вони помирають. До поховання їх готуємо безкоштовно. Усі знають, що підходити до їхніх тіл не можу. Щось зробити прошу санітарів. А коли привозять небіжчиків у літах, емоцій немає. Вони пішли з життя від старості.

До холодильної камери під'їжджає черговий бус. Заносять фіолетову труну.

– Роблю все, щоб люди були задоволені нашою роботою, – каже Володимир Васильович. – Хоча скарги бувають. В основному – від нервових. Таких нічим і ніколи не задовольниш – усе не так. Настроєні поскандалити, прискіпуватися: "Що ви зробили з її обличчям? Я не можу впізнати, вона зовсім інша стала". Але ж із померлими відбуваються незворотні фізіологічні процеси, що призводять до розслаблення м'язів, обличчя опускається, тому й змінюється. Але впізнати можна.

Одного разу родичі побажали, щоб у померлого були розплющені очі. Просили надягнути йому окуляри. Очі зафіксував так, щоб вони не закривалися. Так і фотографували його рідні – з відкритими очима і в окулярах.

Якось приїхала жінка, в якої не стало батька. "Плачу любые деньги, оживите папу, – кричала, плакала, вмовляла. – Он спит". Чоловік був після розтину. Годинами ходила під вікнами. Родичі поховали його потай, бо не давала згоди. "Тіла нема, йди на кладовище", – поставили її перед фактом.

Виходимо надвір.

– Будьте здорові, бажаю якнайдовше сюди не потрапляти, – каже на прощання Володимир Васильович.

На вулиці поряд із дверима на автокарі стоять дві труни.

З крематорію валить чорний дим. Тхне пластиком.

– Дорогі домовини бувають вкриті лаком, при спалюванні вони й дають такий запах. В Європі вже давно ховають у картонних, – Андрій Ященко закурює. – Робота специфічна, не кожен погодиться. – Ті, хто сюди йдуть, у забобони не вірять. Але деякі працівники не кажуть близьким, де працюють. Один навіть дружині не розповідає.

У мене не було мрії працювати у крематорії, але вже сім років тут. Коли тільки прийшов, сусідство з кладовищем напружувало, та з часом звик. Перестав сприймати це трагічно. Чув, що не можна переходити перед автобусом, в якому везуть покійника. Попервах зупинявся й чекав. Дивився, а з іншого боку ще один їде. З 10:00 до обіду тут бувають близько 50 процесій. Вирішив для себе: забобони діють на тих, хто в них вірить.

 

У крематорію є чотири зали для про­щання. Величезні ворота до однієї з них відчинені. Під стінами стоять вінки. Посередині – підмостки для труни, а під ними – ліфт, яким після прощання домовину опускають у тунель, що веде до кремаційного цеху.

Гвинтовими сходами спускаємося в 75-метровий тунель. Чути гудіння печей. Їх вісім. На металевих стелажах стоять труни. Один із працівників відкриває заслінку в печі – там догорає тіло, у вогні видно ребра.

– Температура близько тисячі градусів. Тіло горить приблизно півтори години, залежить від ваги, – розповідає Андрій Ященко. – Металеві речі за такої температури перетворюються на однорідну масу і потрапляють у вловлювач. Раз на рік здаємо так звану немагнітну шихту на підприємство, що відокремлює цінні метали. За це перераховує нам гроші. Працівник вилучає прах із печі, магнітом збирає металеві деталі, які не розплавилися: ручки від трун, цвяхи, годинники, протези.

Після кремації залишається купка кісток. Спеціальна установка їх перемелює. Після людини залишається приблизно 2,5 літра праху.

Іноді родичі починають сперечатися, хто забере урну. Наприклад, коли в чоловіка були дві сім'ї. Домовляються, що кожна візьме половину.

Були випадки, коли перед кремацією питали: "Чи змішують прах однієї людини з іншою?", "Чи можуть покласти в піч двох померлих?" Це технічно неможливо. Щоб переконатися, іноді просять дозволу подивитися. Всім дозволяємо.

Працівники кремаційного цеху не мають права відкривати труну. Але деколи туди кладуть пляшку горілки чи аерозольний балончик. У печі це все вибухає. Може її пошкодити.

Йдемо колумбарієм. Двоє чоловіків копають біля дороги невеликі ями, де буде нове захоронення. Могили видніються й на пагорбах.

– У крематорії за день відбувається близько 60 спалень. За два останні роки кількість збільшилася вдвічі, – каже Ященко. – Місць на колумбарії вистачить років на чотири. Розглядається тема екозахоронень. Прах кладуть в екологічну капсулу, яка з часом розкладається. На місці захоронення висаджують дерево.

×