Після референдуму 16 березня у Криму жителі півострова залишають окуповану територію. Понад півтори тисячі переселилися на Львівщину. Серед них – кримські татари, росіяни, українці
Рустем ЕМІРАЛІЄВ, 37 років
З батьками жив у селі Углове Бахчисарайського району. Із дружиною Альбіною розлучився, має сина 5-річного Еміра. Працював політтехнологом. Займався розвитком кримського осередку партії УДАР. Брав участь у кримському Євромайдані. Вважає, що Україна має йти до ЄС.
У Львові винаймає кімнату у квартирі. 1 травня на проспекті Свободи у центрі міста відкрив пиріжкову "Кримські чебуреки". Працевлаштував двох кримських татар
– Під час російсько-фашистської окупації Криму моніторив ситуацію в одній із військових частин, де була валютна база Чорноморського флоту РФ. Дивився, що й коли вилітає, прилітає, в яких кількостях. Свою позицію відкрито викладав у facebook. На неї гостро реагували люди Сергія Аксьонова (прем'єр-міністр Криму. – "Країна"). Натякнули, що за межами півострова мені буде значно краще. Я зібрав валізи й рушив до Львова. Не хочу жити в Росії. Зараз там править божевільний господар із манією величі.
У Криму не займався бізнесом. У родичів була схожа чебуречна. Ще в потязі до Львова думав, чим зароблятиму. Юристів тут своїх вистачає. Крісла держслужбовців також зайняті. На пошуки місця для чебуречної і оформлення документів пішло два тижні. Правда, доводилося звертатися до однопартійців. У Криму дуже розвинута корупція – усі думають, скільки з тебе можна взяти. Тут із таким не стикався. Незабаром відкрию ще одне кафе – у Винниках під Львовом.
Рецепти чебуреків – від бабусі та дідуся, а їм залишилися від їхніх родичів. У Львові три таких точки. Всі, хто куштував мої чебуреки, запевняють: готую найсмачніші. У мене все натуральне.
Колишня дружина працює викладачем. Із сином залишилися на півострові.
Учора розмовляв із родичами по телефону. Кажуть, люди масово шкодують, що на референдумі підтримали Путіна. Ціни значно зросли, жінкам не виплачують допомоги при народженні дітей. Якщо зараз стільки розчарованих, то за рік-півтора звільнимо Крим від окупантів і влаштуємо великий байрам (свято. – "Країна").
Енвір БЕКІРОВ, 39 років
В Алушті займався готельним бізнесом. Із дружиною Світланою, 29 років, та 8-місячним сином Аміраном поселилися у Львові. Мешкають із родиною львів'ян, які виховують двох дітей. Зрозумів, цього року відпочинкового сезону не буде, із Криму зроблять військову базу.
Міні-готель закрив.
Зберігає фотоальбоми зі світлинами родичів, які пережили депортацію у сталінські часи. Додержується кримськотатарських традицій, вивчає історію свого народу.
Підтримував Євромайдан
– Так звані самооборонці не мають жодного стосунку до правопорядку, це – напівкримінальні елементи. Їм роздали зброю, сказали присягнути Криму. Затримують перехожих, викидають усе із сумок, зупиняють машини. Якось увечері до мене підійшли, питали, чи збираюся виїжджати. Погрожували другою депортацією.
Моя бабця Шейкурія розповідала, як у травні 1944-го о четвертій ранку до них у село в Бахчисарайському районі увірвалися радянські солдати. У хаті залишилося все нажите, у сараї – худоба. Майже голих людей випхали на вулиці, повантажили в товарні вагони. Близько 20 днів їхали без їжі. Прабабуся в дорозі померла, її викинули під час руху поїзда, бо почала б розкладатися. Із 11 дітей до Узбекистану на заслання доїхали семеро. Дідусеві по материній лінії Сервіру було 7 років, він загубився. Батьків запхали в інший вагон. До 14 років дідусь ріс у чужій узбецькій сім'ї. Тоді знайшов старшу сестру.
Прадід Абдураман по батьковій лінії дійшов до Берліна. По війні повернувся у Крим. Йому сказали, що кримських татар переселили на Кубань. Запропонували відвезти до них, посадили у баржу. У Керченській протоці всіх потопили.
У 1990-х дозволили повернутися до Криму. Усі покинули будинки, квартири в Узбекистані. Нас не зустрічали хлібом-сіллю. Місцеві ставилися вороже. Доводилося захоплювати пшеничні поля, аби будуватися.
Я мав міні-готель, за літо заробляв 100–120 тисяч гривень. Крім того, працював системним адміністратором, обслуговував техніку. Дружина – художник-дизайнер, виконувала рекламні замовлення. Життя ніби налагодилося. А зараз ми знову у вигнанні.
Інесса ВИШНЯКОВА, 41 рік
Народилася в Сімферополі. По закінченні Ялтинського медичного училища працювала медсестрою в дитячій реанімації місцевої лікарні. 1994-го переїхала на роботу у військовий госпіталь російського міста Архангельськ. Там познайомилася з Олегом, який був водієм лікарні. Одружилися. Разом повернулися до Бахчисарая. Жили у власній квартирі.
До Львова приїхала з матір'ю, 60-річною Любов'ю Пелюшковою, та дітьми – 11-річною Софією і 7-річним Костянтином. Забрала також племінників – Сергія, 16 років, і на три роки молодшу Христину. Хлопець навчається у військовому ліцеї імені Героїв Крут. Дівчина – у спецшколі для дітей з поганим слухом.
Чоловік, батько й сестра залишилися у Криму, хочуть жити в Росії. Вишнякова планує бути у Львові, доки півострів знову не стане українським.
– Моя бабуся родом із Білорусі, дідусь – із Перещепинського району Дніпропетровщини. Батько – з Херсонської області. Я народилася в Криму, чоловік – у Росії. Хоча його коріння по мамі – зі Львівщини. А батько – зі Жмеринки на Вінниччині. Ми всюди могли б почуватися, як удома.
Із чоловіком прожили 17 років. Майже не сварилися. Я працювала медсестрою у військовій частині, він – водієм.
В останні роки Олег почав їздити на заробітки до Архангельська. Тамтешнє телебачення на людей діє, наче гіпноз. Суперечки в нас почалися з часів Майдану. Коли постало питання про референдум у Криму, кажу: треба звідси втікати, давай – до Львова. Олег і чути не хотів: тільки в Росію, бо то – сильна країна. Переконую: в Україні більше людей, які люблять свою країну, вони швидше виведуть її з кризи. У Росії все прогнило, навіть патріотизм. Не чує. Я речі спакувала, дітей зібрала. 6 березня були на Західній Україні.
У матері схожа ситуація з батьком. У Криму прожила 57 років, тепер зрозуміла: там їй не місце. Тато ж хоче в Росію, панічно боїться України. Видно, як мама за ним сумує, зідзвонюються. Про політику намагаються не говорити. Запитує, як господарство. Якось чую, вона йому каже: "Ми ж з тобою разом прожили 40 років. Чому ти телевізору віриш, а мені – ні? Тут нема ніяких ні бандер, ні бендер. Тут усі люди працюють. Матеріально живуть краще, ніж ми у Криму". Поклала слухавку і додала, що тато номери на машині та водійські права змінив на російські.
Ніна ПЕТРИШИНА, 41 рік
За місяць має народити восьму дитину – доньку. Найстарша – 17-річна Шефіє – допомагає у вихованні молодших. Ходить із покритою головою, носить довгі спідниці. Гарно заплітає коси, планує вивчитися на перукаря. Молодшому Адісові 3 роки. Із 14-річною Феріде, Селімом, 11 років, на рік молодшою Аває, 7-річним Равілем, Небі, 6 років, та матір'ю мешкають у львівській двокімнатці. Житло орендує міська рада.
Чоловік, 47-річний Абдін Чечеїв, залишився у селі Пушкіне Джанкойського району. Влітку й восени займається сільським господарством, з якого живе родина. В інші пори року працює на будівництві
– Чоловік відправив нас до Львова, бо у Криму стало страшно жити. 14-річний хлопець йшов вулицею, по телефону говорив кримськотатарською. Його побили. Зібрали речі, коли на чоловікового племінника напали двоє бандитської зовнішності. Побили. Тиждень відлежувався. Мої діти ходять в україномовний клас. Тепер школу закривають, учителям погрожують. Дітей бандерівцями обзивають.
За чоловіка хвилююся – він не збирається змінювати документи на російські. Аби тільки не били. У Криму багато грубих людей. На день поїхала туди по дитячі гроші. Донька питає: як там? Кажу: така депресія! Всі ходять із пляшками, п'ють пиво, на вулиці під ноги плюють. Вона сміється: мамо, так завжди було.
Я – росіянка, чоловік – татарин. У татар жінка ніколи не візьме сигарету. Зовсім інше ставлення до дітей. Коли немовля народжується, чоловік завжди з ним по ночах, доки я сплю. Перші три-чотири місяці не відчуваю, що таке дитина. Вважають, що жінці після пологів треба відновитися. У другій половині вагітності також уночі встає до старших. Я можу і ременя взяти. А батько не карає дітей, виховує розмовою. На город не ходжу, тільки чоловік зі старшими дітьми.
Ми жили у Феодосії, мали двокімнатну квартиру. Як народилися діти, стало складно. Дев'ять років тому перебралися в село. Обробляли 48 соток землі – половина вівсом засіяна, половина під городом. Діти завжди були зайняті роботою.
Мій чоловік щоп'ятниці ходить у мечеть. Мене ніхто не змушував, та я прийняла іслам, хоча й не дотримуюся релігійних канонів. Торік донька укрилася (прийняла іслам. – "Країна").
Абдін планує перебратися до нас. Але зараз сезон, мусить на городі поратися.
Ісмаїл ІСМАЇЛОВ, 33 роки, перекладач
Народився в місті Чирчик Ташкентської області в Узбекистані. Вищу освіту здобув у Стамбульському університеті на факультеті турецької мови та літератури. Вільно володіє татарською, російською, українською, турецькою та арабською.
Із дружиною Лілією, 30 років, познайомився по інтернету. Вона працювала у рекламному бізнесі.
З доньками – 5-річною Ханіфою та 3-річною Хамдією – оселилися в гуртожитку села Бориня Турківщини. Дім у кримському селі Олексіївка Первомайського району залишили
– З мого села на Львівщину приїхали чотири кримськотатарські сім'ї. Нам у гуртожитку Боринського професійного ліцею народних промислів і ремесел дали кімнати.
Коли Росія окупувала Крим, зрозумів: зроблять другу Чечню. Працюю перекладачем з арабської та турецької. Замовлення отримую по інтернету, тому можу утримувати родину. Головне, аби не забрали релігію. Трохи відрізняюся від основної маси кримських татар. Більшість, так звані традиціоналісти, отримали релігію від предків. Дотримуються певних правил тільки тому, що так заведено. Таких, як я, називають фундаменталістами. Божого Писання дотримуємося від букви до букви. У нас заборонені відсотки – не беремо кредитів у банку, нікому не позичаємо грошей під них. Не визнаємо кримінального покарання. Якщо хтось зрадив, його закидають камінням, украв – відрізують руку.
Молюся п'ять разів на день. По 15 хвилин читаю сури – вірші з Корану. Потім кланяюся на колінах, тоді всім тілом. Принижуюся перед Богом, тим показую свою покірність.
Дружина у мене – казахська татарка. Молимося з нею в різних кімнатах. Не їмо свинини.
Батьки відмовилися переїжджати. Вони дуже прив'язані до батьківщини.
Оксана НОВИКОВА, 38 років
У Львові мешкає у двокімнатній квартирі на вул. Левицького із 59-річним чоловіком Миколою та сином Богданом, 16 років. Їх безкоштовно поселили приятелі. У Сімферополі залишила логістичний бізнес – фірму "Агроарт".
Чоловік має підприємство з виробництва мастильних матеріалів на Вінниччині. Працевлаштував двох кримських переселенців.
Син цього року планує вступати до вузу у Варшаві.
Оксана Новикова заснувала у Львові громадську організацію "Кримська хвиля". Допомагає землякам із поселенням та працевлаштуванням. Планує облаштувати "кримське село" – мікрорайон на околиці Львова для тих, хто залишить півострів
– Мала логістичний центр, що доставляв сировину для кондитерських і хлібобулочних виробів у кафе та ресторани. Працювали 30 людей. Хтось залишився, хтось поїхав із нами – тепер стараюся їх працевлаштувати. Займуся громадською роботою – допомагатиму кримським переселенцям. Кілька років зможу прогодуватися – маю певні заощадження, та й чоловік у біді не покине.
Власник львівського готелю "Леополіс" для однієї кримськотатарської родини взяв в оренду приміщення під кафе національної кухні. Сказав: будете працювати – добре зароблятимете. Тепер вони шукають трьох жінок, які вміють смачно робити лаваш і пекти чебуреки.
Думаємо розвивати зелений туризм. Серед татар багато гончарів, уміють працювати з металами, вишивають.
1 
1
Коментарі