Людині треба давати шанс. Якщо не використовує його – гнати
Прадід по батьковій лінії – січовий козак Петро. Помер у 99 років. Ловив ондатр, вичиняв шкіру, шив шапки, сумки і взуття. Обмінював вироби на зерно й молоко. Багато всього вмів виготовляти. Батько каже: "Все, що знаю, – це завдяки дідові". Другий прадід ходив "на Чехію". Кордону як такого не було. Де закінчувався їхній город, уже починалася Чехословаччина.
Дід по материній лінії прийняв радянську владу, бо був єдиним годувальником у сім'ї, мав піклуватися про матір і молодшу сестру. Працював на БАМі. Коли повернувся, закінчив аграрний технікум в Івано-Франківську. Був агрономом-хіміком, згодом – головою колгоспу.
Батько якось узяв ділянку землі, але дуже кам'янистої. Ходжу з відром, збираю те каміння, а воно ніби щороку нове виростає. "Скільки я буду це робити?" – питаю. "Якщо не навчишся збирати каміння, ніколи не будеш пожинати врожай", – учив.
Я мала взагалі не народитися. Завмерла в мами в животі на третьому місяці вагітності – лікарі не чули серцебиття. Вимагали підписати папери, хотіли викликати штучні пологи. Казали, що дитина вже розкладається всередині. Але мама не погоджувалася. Я народилася здоровою. Виявилося, моє серце – посередині грудної клітки, тому його звуку не було чути. Таке буває раз на мільйон.
Маленькою мене мало не переїхала вантажівка. Йшла з бабусею вздовж дороги, на протилежному боці побачила тата, який саме повернувся з відрядження у Польщі. Дуже його чекала, бо обіцяв привезти мандаринів. Кинулася до нього. Вантажівка загальмувала за метр від мене. Відтоді маю сиву прядку у волоссі.
1997 року рідного дядька вбили бандити. Мав магазин у центрі міста, який хотіли забрати. Прийшли до нас додому і застрелили. Я тоді читала у своїй кімнаті й заснула. Прокинулася від крику і пострілу. Коли бандити пішли, я кинулася до дядька. Куля пройшла навиліт. Почала рвати простирадла, перев'язувати рану. Знайшли машину, відвезли в лікарню – ліків немає, світло вимикали. Таки прооперували, але серце не витримало. Після пострілу він прожив 6 годин.
Від шоку в мене відкрився дар – маю контакт із померлими родичами. Приходять уві сні, попереджають, хто помре й коли. Відчуваю людей із думками про суїцид. Та це важко, розвивати не хочу.
Була розчарована безкарністю: дядька вбили, а слідчі закрили справу як нещасний випадок. Вирішила вступати на юридичний факультет. Ходила два роки до репетитора, а перед вступом він сказав: "Хороший юрист повинен вміти обходити закони". Відповіла, що цього не робитиму. За вступ просили 5 тисяч доларів. Прийшла до проректора на співбесіду. Питав про закони. Так дістав, що я сказала: "У мене до вас лише одне питання. Що спільного між солдатом, президентом, адвокатом і суддею?" – "Вища освіта", – відповідає. – "Хіба у солдата є вона?" Він почервонів. Мама мені вже кулака показує. – "Спільне у них – присяга", – і вийшла. Сказала, що не буду навчатися у вузі, де професор тупіший за мене.
Вийшла заміж у 18. Чоловік був старший за мене на вісім років, розлучений, мав дитину. Мама була проти наших стосунків. Та я пішла з дому за першого зустрічного – вона підштовхнула мене, бо між нами не було довіри й поваги.
Чоловіка підняла з нуля. Коли одружилися, він нічого не мав, коли розлучалися – у нього було майна на півтора мільйона доларів. Ми мали бізнес, разом побудували дім. Машини були на довіреності, а будинок він записав на свою матір. Коли завела розмову про прописку, одразу спитав: "Ти все поділити хочеш?" Якось його друг-юрист прийшов: "Хочеш розлучитися? Тоді отримаєш половину від нічого". Чоловік ударив за те, що вигнала того друга з хати. Він мене довів до межі – або я його вб'ю, або йду. Я пішла. Подала заяву в міліцію. За тиждень заліз у борги, але таки придбав мені квартиру в Мукачевому.
За рік познайомилася зі своїм другим чоловіком – старшим на 16 років чехом. Переїхала до нього в Ужгород. Спочатку був добрий. Стелив м'яко, обіцяв солодко. Ріхард був гендиректором готелю, я стала менеджером його бізнесу. Допомагала, влаштовувала дипломатичні зустрічі. Хотіла поступати в медичний інститут, але завагітніла. Обдурив мене, що приймає ліки, які є одночасно контрацептивами. Стоп усьому – кар'єрі, роботі, навчанню, фігурі. Роздумувала, чи народжувати. І тут сниться моя ще ненароджена донька, років 7 їй, – сидить за фортепіано і каже: "Мамо, послухай, як я граю". Прокидаюся в сльозах і розумію, що залишу дитину.
Чоловік обіцяв, що будемо жити в Чехії. Потім дізналася, що вкрав документи на мою квартиру в Мукачевому і таємно намагався її продати. Хотів забрати в мене доньку і віддати своїй бездітній сестрі. Зрозуміла, що треба готувати собі плацдарм для відходу.
"Погоджуся, якщо підпишемо шлюбний контракт", – сказала Ріхарду, коли запропонував одружитися. Відмовився. Розійшлися, коли Ванессі було 6 місяців. Старша дуже полюбила сестричку. Якось взяла її на руки, щоб поміняти підгузок. Ріхард підскочив, вирвав дитину і вдарив Сашу по потилиці. "У тебе є 5 хвилин, щоб покинути будинок моїх дітей", – єдине, що змогла сказати. Більше його не бачила. Намагався підірвати мою репутацію, розпускав плітки.
Перший чоловік втратив усе, зараз не має чим заплатити за компослуги. Просить влаштувати на роботу. Другий живе мало не на вулиці. Подавала на аліменти, але єдине, що з ним можна зробити, – це арештувати за несплату. Та я не маю бажання зв'язуватися з минулим.
Із теперішнім чоловіком познайомилися 2003-го, але одружилися лише 2013-го. Я тоді була неготова до нових стосунків. Він чекав. Подзвонив, коли мені було найгірше. Проговорили всю ніч. Розказала про всі свої проблеми: про чоловіків, кредити. Думала, злякається. Єдине, що спитав, чи неодружена і чи є в мене хтось. "Нікому не обіцяй, ти вийдеш за мене". Я погодилася.
Василь зробив мені пропозицію поштою. Надіслав книги, а серед них – обручка. Призначила йому зустріч у Львові опівночі. Він приїхав з Києва. Повезла його до дядька на оглядини. Той накрив стіл, напоїв його. Коли Василь витримав перевірку, дядько сказав: "Нормальний пацан, забирай". Познайомила з дідом. Він благословив і сказав, що тепер спокійно може йти.
Приснився мені покійний дядько. Шукає щось у шафі і до мене: "Прокидайся, сьогодні буде важкий день, підлогу треба мити, де дідів костюм повісила?" Наступного дня ми з чоловіком мали їхати на відпочинок. Сказала, лишаємось, бо сьогодні дід помре. Останній день із ним хотілося провести по-особливому. Попередила всіх, що сьогодні бачимо його живим востаннє. Посадили діда на вулиці за стіл, хоч до того він їв лише в ліжку. Я його підстригла, як він любив. Всі разом сфотографувалися. Коли поїхала в магазин, на півдорозі пролунав дзвінок: "Дідусь помер". На похоронах було безліч людей. Тоді зрозуміла: скільки прийде до тебе на похорон, стільки ти зробив добра.
Дідусь був достойний чоловік. Двері в наш дім не зачинялися. Жила поряд сім'я багатодітна, постійно ходили до діда – то стакан борошна дай, то цукру. Бабуся бувало не витримувала: "Не дам нічого. В них є земля, чому не роблять?" А він: "Ніно, та дай, то ж діти". І мене навчив – жебрак не жебрак, бідний не бідний, путьові не путьові – треба допомогти, не осуджувати. Діти не винні, що такі батьки. Вони не повинні страждати.
Мене люди всюди старі знаходять – у метро, в переходах. Плачуться, жаліються. Хочу показати, як треба піклуватися, не отримуючи нічого взамін. Мала досвід війни з родичами однієї старої жінки. Казала їм: "Скільки вам дати грошей, щоб ви відпустили її на волю? Забирайте цю квартиру, мені потрібна лише ваша бабуся. Хочу, щоб вона пожила нормально". На що ті сказали: "Вона нам не потрібна, забирайте". Діти часто хочуть помститися батькам: ти мені нічого не дала, ти мені плаття не купила.
Старі люди, як діти, а їх дурять. Мордують тим, що належним чином не доглядають, не дають вчасно ліки, не годують, не люблять. Давлять: "Мусиш переписати квартиру". Як роблять це, стають непотрібні.
Хочу зробити благодійність соціально-підприємницькою. Не можна постійно давати, треба людину реабілітовувати. Вона має працювати, бо інакше деградує.
Людині треба давати шанс. Якщо не використовує його – гнати. Пропонувала допомогу двом сестрам. Одна скористалася, друга – ні. Навпроти бабусиної хати колись жила бабця Маруся. Якось вона наснилася: "Давно тебе не бачила, зайди". Приїхала до бабусі в гості. Проходжу повз хату баби Марусі, а з неї вибігає замурзаний напівголий хлопчик. Життя тієї сім'ї – як мексиканський серіал. Одна з доньок, Оля, в 16 років зійшлася з 43-річним чоловіком. Мати вклала її до його ліжка, бо мав заробіток. Народилося в них двоє дітей. Молодшого не визнав, казав, що нагуляла. Від нового чоловіка, колишнього зека, Оля народила ще хлопчика. Вона попросила оформити допомогу на дітей і папери на хату. Я все зібрала. Жінка лише мала прийти їх підписати, але не з'явилася.
У неї є брат Міша і сестра Діана, трохи несповна розуму. Дівчина все товстішає – родичі кажуть, поправилась. Виявилося, вагітна. Були підозри, що від рідного брата. Казала, дитину залишить у пологовому. Я домовилася, що монашки опікуватимуться новонародженим. Діана народила здорового хлопчика. Допомагаємо їм дотепер – грошима, речами, ліками.
Купалася якось в кар'єрному озері, там були дві 7-річні дівчинки-близнючки. Раптом за 20 метрів від берега одна починає тонути. Кидаюся до неї просто в одязі. Спочатку боялася, що не допливу, потім – що не дотягну до берега. Зробила їй штучне дихання, хоча мене цього ніхто не вчив. Ще й очей не відкрила, каже: "Дякую, тільки мамі не кажіть". Якось відзначали в кафе з однокласниками 10 років закінчення школи. Обслуговували нас дві гарні офіціантки. Одна й каже: "Ви мені життя врятували, з води витягнули".
3 
35413
Коментарі