"Ви прийшли б сюди працювати? А хто прийде, бляха?"

Туші здохлих тварин, тельбухи та кістки переробляють на Тернопільському ветсанзаводі

– Нє бойтєсь, ані нє кусают, токо гавкают, – слідом за двома рудими собаками з прохідної Тернопільського ветсанзаводу з'являється худий чоловік. Він у чорній уніформі та камуфляжній кепці.

Підприємство розташоване за 10 км від Тернополя, сховане у ліску біля села Буцнів, по трасі на Чернівці. Тут приймають здохлих тварин, відходи з боєнь та м'ясокомбінатів області. Їх переварюють і перепалюють, роблять добавки до тваринних комбікормів. Від прогнутих іржавих воріт заводу трупний сморід чути за сотню метрів.

– Как етіх собак звать – чьорт знаєт. Я Рижикамі зову, кто-то – Барсікамі. Їх подкінулі под завод махонькімі. Тут же єди ім навалом – костомахі з бойні, тушонкі стариє, – охоронець 52-річний Андрій Микулін неспішно заходить до своєї кімнатки. Сідає за стіл, розгортає великий журнал із загнутими на кутах сторінками. Зі стелі звисають дві стрічки, обліплені мухами.

Шо тут цікавого? Да нічєво. Красть нєчєво

– Їх раньше било уйма, щас поменьше. Но, наоборот, кусючіє сталі, – записує прізвища в журналі. – У мєня тато рєпрєсірований був. Я родився в Росії, потом в Тєрнополє купілі квартіру, – закурює цигарку без фільтра. Слова розтягує. – Робота тут как робота. Пахнєт паршиво – но прівик. Шо тут цікавого? Да нічєво. Красть нєчєво. Хіба на виходниє рибакі приїзжають. Тут на ставкє недалєко карасікі с подошву.

Коридор прохідної облицьований білою плиткою. У центрі старий алюмінієвий турнікет-вертушка.

Директор заводу 53-річний Богдан Шпетко виходить із приміщення навпроти. Уважно розглядає нас через окуляри.

– Ви ще нормально заходите. А часом якісь інспектори приїжджають, то з прохідної до кабінету бігом – щоб не чути запаху, – всміхається. Заводить до кабінету. Під сейфом стоїть пара сандаль на грубій підошві. – Маю змінний одяг. Як в адміністрацію викликають, переодягаюся. Наших працівників у Тернопіль своєю "газелькою" відвозимо. Одежа так пропахується, що люди в громадському транспорті оглядалися б. Раз дуже спішив у банк, не перевдягнувся. ­Дівчинка набирає щось на комп'ютері, поглядає на мене. Не може сказати, що смердить. Каже: "Мушу ­відійти, бо комп'ютер поламався".

Дає тонкі салатові халати, щоб накинули поверх одягу.

– До 2011-го працював у деревообробці. Сюди головним інженером заманив попередній директор Петро Васильович. Ми з ним разом училися. Казав, є перспективи побудувати тут україно-­німецьке підприємство. Але не склалося. Завод півроку стояв через борги за газ. Директор написав заяву. ­Замість нього призначили мене. Вік такий, що перебирати роботою не приходиться. Збулася мєчта ідіота. Давно думав, що переробка відходів – то перспективна галузь. От воно і матеріалізувалося. Тільки закинуло мене на найгірші ­відходи.

Асфальтованою доріжкою йдемо до виробничого приміщення – двоповерхової будівлі з вибитими вікнами та облізлою штукатуркою.

– Саме корову грузять, – каже директор.

У широкому заїзді стоїть вантажівка, схожа на сміттєвоз. Велика чорна туша здохлої корови з розплющеними очима підвішена за дві ноги. Із кузова плавно пливе вгору, зникає у отворі в стелі. Сморід посилюється.

На другому поверсі – великий зал із бетонними колонами та чорними, заляпаними брудом стінами. Підняту корову на електричній лебідці опускають на долівку в кутку. Двоє чоловіків розмотують з її ніг ланцюги.

Раніше сюди направляли на 15 суток виправних робіт. То ті зранку від запаху блювали, а в обід на здохлій корові вже пляшку розпивали

– Туша в котел не залізе – там отвір 50 сантиметрів. Раніше знімали шкуру, здавали. Працювали м'ясорубки. Зараз все вручну – сокирою, ножами, – директор киває у бік двох покритих іржею та павутинням агрегатів, подібних до верхньої частини домашніх м'ясорубок.

Біля стіни – чорна купа однорідної гнилі, з якої де-не-де видно свіжіші тельбухи, кістки. Праворуч – почорніла туша свині догори ногами.

– Доки завод стояв, то тут сировини назбиралося – всьо було завалено. Потрохи розбираємо, але не встигаємо.

Зв'язком із першим поверхом служить отвір у підлозі. Крізь нього видно вантажівку, що привезла відходи з бойні.

– Шо ви тут ходите, знимкуєте! Ви напишіть, шо то в нас за держава така, – перекрикує шум мотора і брязкіт ланцюгів 52-річний Анатолій ­Хом'як. Джинси заправив у високі гумові чоботи, має рукавиці. Тисне на засмальцьовані кнопки оранжевого пульта, що керує рухом лебідки. – Ви прийшли б сюди працювати? А хто прийде, бляха? Я 27 років на комбайновому пропрацював. Зараз мене на якесь підприємство часник візьме? Прийде старий – дай молодого. Прийде молодий – дай стажу. Не поймеш. У мене синові 30 років, не має ні року стажу. Все по заробітках і нелегально.

До отвору підходить Микола Колісник, 59 років.

– Хто хоче працювати, той іде на любу роботу, – жестикулює жилавими руками в брудних рукавицях. – Я на будови ходив, а зараз – во, – закочує вимащену холошу, показує перемотану еластичним бинтом ногу. – А нужда робити заставляє. За дачу заплати, за квартиру заплати, за гараж – заплати. Раніше працював у парку Шевченка, може, мене там бачили. Добра робота? Збираєш шприци та презервативи. Боїшся, шоб не заразитися. Ні суботи, ні неділі, ні релігійного свята нема. А тут всьо є, і зарплата більше 2 тисяч. Запах, але я не відчуваю. Гайморові пазухи забиті, – показує на грубий ніс.

– А ви, хлопці, взяли з собою кульочки? Ми б вам якісь презенти дали, – регоче Хом'як.

Відвозить порожній контейнер назад до отвору.

– Там, де цвяхи роблять, – дають цвяхи, там, де тирсу, – тирсу. І ми б вам шось дали, аби запах пам'ятали. Може, візьмете роги? А як хочете до нас на роботу, то мусите на корові 100 грам випити. То прописне! ­Мєсні старожили розказували, що раніше сюди направляли на 15 суток виправних робіт. То ті зранку від запаху блювали, а в обід на здохлій корові вже пляшку розпивали.

– Ну шо, привик? Бекати не ­будеш? – надворі біля виходу з цеху зустрічає повно­щокий колишній директор заводу Петро Кіндрат. З-під ­зелено-синьо­го халата виглядають темні штани. – Я тут колись тракториста найняв, то він відкрив у тракторі двері і виригав отакенною лєнтою. ­Сказав: "Ну його нах…" – і поїхав. Мене перший раз як у сировинний цех завели, то такий комок у горлі став, шо пару місяців нормально їсти не міг. Похудав на 5 кілограмів. ­Питав знайомого доктора, шо робити. Він сказав час від часу горло коньяком прополіскувати. Слава Богу, пройшло. У машині шкіряний салон, то так смороду набрав, шо ніяка хімія не помагає. У сім'ї привикли, що воняю. Раз прийшов, запаху не чути, то зразу: "Ти де був? Шо, на роботу не ходив?"

Із нинішнім керівником ідемо на нижню частину подвір'я. Вона завбільшки як футбольне поле, огороджена бетонними плитами. Уся територія завалена сіруватою зіпрілою масою. З неї де-не-де видно свинячі голови із зогнилим до кісток м'ясом.

– Назбиралося, доки завод стояв, – говорить Богдан Шпетко. – Коли знову запустили, думали, переробимо оперативно. Але воно ж прогнило. ­Загрузили в котли, а в результаті вийшов асфальт, а не мука. Прийшлося відбійними молотками довбати. Вирішили обкопати і обробити біореагентом – він пришвидшує гниття в п'ять разів. ­Засиплемо торфом, і за рік можна буде на поле вивезти як гній.

Троє робітників обідають у "битовці". Вона прибудована на другому поверсі. Тут сморід сильніший, аніж надворі. Одна стіна заставлена невеличкими шафками. У кутку біля ­вікна стіл. Скло тьмяне від бруду. Між шибками 3 см дохлих мух.

– От чого в нас так: один багатіє, а інший 3 тисячі не може заробити? – Анатолій Хом'як доїдає канапку та обтрушує руки. Двоє інших саме обчищають шкаралупу з яєць. – ­Зерно дешевшає – хліб нє! М'ясо подешевшало, а ковбаса не впала. У Польщі дороги – люкс. Усе підсвічено, тротуари чисті. Переїхав кордон – ніби хто рубіль­нік виключив. Темно. І будяки. Півкіло­метра проїхав – уже даїшнік махає. Давай йому гроші, бо ти шось нарушив.

Збираєш шприци та презервативи. Боїшся, шоб не заразитися

– Так написано в Біблії: хто багатий, той стане ще багатшим, а бідний стане біднішим, – розказує Микола Колісник. – Але люди самі винні. От, наприклад, електричка на дачу. Та ти ж, сволоч, пенсіонер, візьми нульовий білєт у касі. Хай держава дає дотації. А воно сідає без білєта. А потім жалується, шо поїзд знімають.

– Ходіть, поможете тирсу розгрузити, бо більше нема кому, – заходить до кімнати молодий майстер.

– Та ще ж 15 хвилин обіду, – показує на годинник Колісник. – От чого, як у бухгалтерію заходиш, то там обід до хвилини? А в нас – і в обід біжи, і довше лишися.

Усі троє йдуть надвір. Водії, слюсарі та зварник курять біля входу.

– Так мене в суботу стяли бджоли, що тіло аж напухло. Поїхав на дачу з ночовкою після роботи. Щоб не дуже пахнути, одеколоном покропився. Зранку забув змити. Тіки відкрив, а вони на мене – по ногах, по животі, – говорить Микола Колісник.

– Та ясно, бо вони запаху горівки й одеколону не люблять, – відказує водій.

– А от якраз горівки – нє. А на гноївку і одеколон зразу кидаються.

Обладнання не міняли 36 років

Тернопільський ветсанзавод працює з 1977-го. Досі більшість обладнання не міняли. Переробляє 10 т сировини на день. Приймає відходи з підприємств Тернопільської, Львівської, Хмельницької та Івано-Франківської областей. Тельбухи, шкуру, шматки мертвих тварин, курей і рибні відходи обробляють у котлах парою за температури 135–140°С. Далі висушують, додають тирси й пересівають від шерсті й кісток. Отримують м'ясо-кісткове борошно та кісткове борошно. Його додають до комбікормів для птиці та худоби. Зараз у підприємство інвестують в'єтнамці. Дають на реконструкцію 2,3 млн грн. Усю продукцію забиратимуть для відгодівлі риби.

У штаті 28 працівників. Середня зарплата – 2600 грн. Із сотні людей, які приходять працевлаштовуватися, залишаються двоє.

В Україні є 17 таких заводів.

×