"Ми маємо створити трибунал для Путіна вже зараз" – Олександра Матвійчук

Ми не знаємо про всіх людей, яких незаконно утримує Росія. До всього складно визначити – хто такий правозахисник. Відповідно до Декларації ООН про правозахисників, кожна людина, яка захищає права і свободи, може бути таким визнана. Ми точно знаємо про колег, із якими працювали. Наприклад, про Максима Буткевича. Він знаходиться в полоні у Червоному Лучі, що на Луганщині. Прийшла офіційна відповідь на запит його адвоката. Відомо, що захисник зміг навіть відвідати його в колонії.

Зараз немає жодних правових механізмів, які б змусили Росію відпустити незаконно утримуваних людей, як цивільних, яких взагалі не мали права затримувати, так і військовополонених. Дуже мало можливостей вплинути на умови утримання та поводження. Росія просто ігнорує усі ці правові механізми.

Російська Федерація порушує норми Женевських конвенцій. Людей утримують без зв'язку із зовнішнім світом, не повідомляють про місцеперебування, не пропускають листи від рідних. До багатьох людей взагалі і адвокатів не допускають. У нас у базі понад чотири тисячі людей, справи яких відстежуємо. І це тільки ті випадки, коли до нас звернулися рідні. Є люди, про яких нічого не відомо.

Умови утримання полонених не відповідають вимогам III та IV Женевських конвенцій. Права військовополонених захищає III Женевська конвенція, натомість IV Женевська конвенція захищає цивільне населення. Мені складно сказати, які із перерахованих там норм росіяни не порушують.

Величезна проблема — із наданням медичної допомоги. Це видно навіть по фотографіях людей, які повертаються, або українських полонених на російських судилищах. Люди виснажені та змучені. Ми збираємо свідчення тих, хто повернувся з полону. І можемо стверджувати, що практика катувань та відмова у медичній допомозі – це не одиничні випадки. Це системна практика.

Складно вибрати щось одне. Усі випадки заслуговують на увагу, не існує рейтингу чия проблема важливіша. Але якщо спробувати щось виділити, то це справи, де застосовувалося сексуальне насильство.

На жаль, постійно. Росія використовує воєнні злочини як метод ведення війни. На окупованих територіях цілеспрямовано винищують активних людей - журналістів, громадських активістів, священників, митців, мерів. Це робиться з метою утримати ці території у покорі.

Починаючи з 24 лютого ми об'єднали свої зусилля з кількома десятками регіональних організацій. Спільно з партнерами Українською Гельсінською спілкою і Харківською правозахисною групою створили всеукраїнську мережу локальних документаторів. Ця ініціатива називається "Трибунал для Путіна". Ми працюємо разом і маємо амбітну ціль - задокументувати найменший злочинний епізод у кожному селі кожної області. За цей час ми задокументували 59 тисяч епізодів воєнних злочинів. Ніби це велике число, але насправді - лише верхівка айсберга.

Насправді, це найбільш задокументована війна. Тому що завдяки новітнім технологіям є багато можливостей для документування та підтримки зв'язків з людьми на окупованих територіях. Про такі цифрові інструменти 30 років тому не могли навіть і мріяти. Тому ми розуміємо, що відбувається в окупації. Звісно, не можемо відстежити кожне порушення. Але основні тренди для нас зрозумілі.

Ну от цілеспрямована політика винищення місцевих активних людей – це один з них. Це робиться для того, щоб фізично знищити тих людей, які мають авторитет і здатні гуртувати навколо себе громаду. Навіть коли мова йде про ненасильницький спротив. Це також робиться для того, що залякати пасивну більшість. Аби люди навіть боялися подумати зробити щось всупереч волі окупантів.

 

Ми працюємо незалежно від держави. Ми їй тут, скоріше, у допомогу. Інформацію із нашої бази нашої ми передаємо правоохоронним органам. Також ми співпрацюємо із Міжнародним кримінальним судом, Міжнародною комісією з розслідування, яку створила Рада ООН з прав людини, експертами Московського механізму ОБСЄ, іншими міжнародними структурами.

Звісно, наша держава теж проводить розслідування цих злочинів. Відбуваються судові процеси. Зараз Офіс генпрокурора розслідує понад 110 тисяч кримінальних проваджень. Проблема в тому, що це величезна кількість злочинів. З такою кількістю не може впоратися навіть найкраща правова система світу. Зараз на кожного слідчого, який займається розслідуваннями у цій сфері, припадає близько двох тисяч справ. І говорити про швидкість чи інші критерії ефективного розслідування досить складно.

Ми, як держава, одні це завдання не виконаємо. Якщо мова про глобальний підхід, то потрібно змінити ставлення міжнародного співтовариства. Тож для цього потрібно будувати коаліцію багатьох держав. І чітко розуміти, у чому проблема.

Росія вчиняє в Україні всі чотири види міжнародних злочинів – агресію, злочини проти людяності, воєнні злочини і геноцид. Але немає жодного міжнародного суду, який має юрисдикцію стосовно злочину агресії. Навіть Міжнародний кримінальний суд не має юрисдикції щодо злочину агресії у ситуації війни Росії проти України. Це означає, що цю прогалину треба заповнити. Тому державні органи України та правозахисники просуваємо ідею створення спеціального трибуналу. Але єдиний випадок в історії людства, коли за розв'язання агресивної війни карали, це був Нюрнберзький трибунал. Але це суд переможців над нацистськими воєнними злочинцями, режим яких впав.

Нам зараз доводиться переконувати, що не треба чекати завершення війни, щоб створити трибунал щодо агресії. Більше того, не важливо, як і коли ця війна закінчиться. Якщо є злочин, то того, хто його вчинив, треба переслідувати. І відкладати ці правові процедури немає жодного сенсу. Правосуддя не має залежати від сили авторитарних режимів.

Мова йде про логіку, яка лежить в основі політичних рішень. Мовляв, якщо виграєте війну, тоді і створимо суд. Але прямо про це так ніхто не скаже.

До всього, у різних держав досить різна позиція. Наприклад, Естонія, яка сама пережила радянську окупацію, підтримує створення трибуналу тут і зараз. А от країни Африки дуже далекі від нашого контексту. Вони продовжують торгувати з Росією і допомагають обходити санкції. Нам доведеться багато попрацювати, щоб переконати лідерів різних держав-учасниць ООН цю ідею підтримати. Бо це не тільки проблема України. Безкарність заохочує інших авторитарних лідерів робити теж саме у різних частинах світу. На те це і міжнародні злочини – де б вони не відбувалися, такі дії становлять загрозу людству в цілому.

На жаль, немає простих відповідей і алгоритмів. Якби вони існували, ми би їх за цей час вже б запустили. Право не працює. Як юрист можу це констатувати. Тому що немає зараз жодної сили, яка змусить Росію виконувати норми міжнародного права чи рішення міжнародних організацій. Росія проігнорувала забезпечувальні заходи Міжнародного суду ООН. Він минулого року зобов'язав Росію вивести війська з території України.

Але треба боротися. Попри те, що право не працює зараз, це тимчасово. Ми маємо відновити міжнародний порядок, повернути наші території, забезпечити справедливість. І це все в інтересах світу. Тому що це війна не двох країн, а двох систем. Успіх України, як демократії, у перемозі над авторитарним режимом, стане успіхом всього вільного світу.

Це питання про те, як змусити Росію віддавати наших людей. Тут немає чарівної палички. Росія попередні вісім років використовувала людей задля тиску й шантажу. Вимагала від України політичних поступок. Навіть не йшлося про обміни людей на людей, хоча я не люблю цей термін, бо люди - це не мішки із картоплею. Ми ведемо кампанії зі звільнення полонених з 2013-го року і я це бачила. Тоді вимагали зміни до Конституції, подати воду в Крим, інші поступки. А зараз у Росії тисячі людей у полоні.

Часу не вистачає і це величезна проблема. Не так багато організацій, які займалися справами Майдану. Повномасштабне вторгнення змінило їхню діяльність. Частина адвокатів родин Небесної сотні приєдналися до Збройних Сил України. Тож у засіданнях по справі розстрілів вони брали участь дистанційно.

Загалом проблема зі справами Майдану комплексна. Наприклад, саботаж середньої ланки правоохоронців і суддів у розслідуванні. Тому що частина людей із цієї середньої ланки були самі залучені у вчиненні злочинів. Ті ж судді, які виносили рішення про тримання під вартою учасників протестів, потім мали ці справи розглядати. У 2014 та 2015 роках механізми люстрації не спрацювали на очищення судової системи.

Ще одна проблема — брак ресурсів. Ці справи різні за своєю складністю. Є прості, як фабрикація протоколів Даішниками. Там не треба багато часу на розслідування, було б бажання. А є справи про вбивства. По цих справах має відбуватися велика кількість експертиз. До всього існують проблеми із законодавством. Багато справ закрилися через закінчення терміну давності.

Звичайно, що ускладнює. Тому що знищуються докази, люди забувають важливі деталі, виходять терміни. Час грає проти.