Сперечалися днями в редакції: чому з Януковичем постійно стаються конфузи? І згадалися мені три літні дні 1998-го. Вони назавжди навчили мене розуміти Віктора Федоровича. Настільки, щоб навіть по-людському йому поспівчувати. Хоча тоді, звісно, я не знав про його існування.
Андрій, сусід по університетському гуртожитку, попросив підмінити на роботі. Це був цех на околиці Києва, де виготовляли музичні диски. Троє німецьких інженерів встановили обладнання й навчали болгарських робітників із ним працювати. Мій товариш був у них перекладачем. Німецької він не знав, то інженери пояснювали ламаною англійською, а болгари розуміли російську.
- Чому ж не взяли когось із німецькою? - питаю.
- Цех піратський, тому потрібні свої люди, щоб не тріпали язиком. Я складу тобі список технічних термінів, які там зустрічаються найчастіше.
- До чого мені той список, коли я українською не знаю, як ті шестерні звуться?
Останнім аргументом стала зарплата - 30 доларів
Останнім аргументом стала зарплата - 30 доларів за кожен день.
Наступного ранку ми вже пили з німцями каву, і вони розказували про київських повій. Усе було добре. Навіть розумів їхні жарти німецькою. Та коли приступили до роботи, настало пекло. Я плутав блок живлення з якимись там фільтрами, трубки - з дротами, а пластик - із пенопластом. Німці дратувалися, і стали поступово пояснювати болгарам уже своєю мовою. Ті по кілька разів перепитували та з докором дивилися в мій бік.
Та справжні муки розпочалися наступного дня. З голови повилітали елементарні слова та фрази. А головне, весь цей дискомфорт почав передаватися тілесно. Я не знав, де стати чи сісти, спотикався на сходах, мені не відчинялися двері, на мене падали якісь стенди. А на третій день спалив кавоварку, і за нього не заплатили.
Відтоді я не беруся за справи, в яких нічого не тямлю.
2 
35413
Коментарі