середа, 18 грудня 2013 16:29

Нас на око було 600, "Беркута" – до тисячі. Тиснули крепко, але ми вистояли

  Костянтин ХОЛОДОВ

38 років, священик Української православної церкви Київського патріархату
Народився в селі Серебрія Вінницької області у сім’ї агронома і фельдшерки. Після дев’ятого класу вступив до медучилища в Могилеві-­Подільському, здобув фах фельдшера. З 1994-го по 1996 рік служив у війську в Рівному, Львові й Тернополі.
2004 року вступив до Київської духовної семінарії. ”Бог торкнувся потилиці та сказав: іди працюй. Я після служби любив залишатися у храмі. Раз помітив: на підвіконні служниця забула ганчірку. Так тоді позаздрив тій ганчірці. Думаю, я зараз піду додому, а вона тут залишиться”.
П’ять років служить у церкві Успіння Пресвятої Богородиці в селі Гурівщина Києво-Святошинського району.
Грає на гітарі. Захоплюється літньою риболовлею. ”Взимку не рибалю, не люблю мерзнути”.
Має колекцію прапорів. ”Колись мій товариш, який працював в Англії на фермі, привіз британський. Я його у нього виклянчив. Відтоді назбирав понад 30. Є навіть із Нової Зеландії та Мексики”.
Брав участь у помаранчевій революції, мовному протесті, в минулорічних мітингах під Центрвиборчкомом та проти свавілля міліціонерів у Врадіївці. Зараз тримає нічну варту на майдані Незалежності.
Живе в Києві. Дружина Олеся – педагог, майстер зі спортивної гімнастики. Мають доньок – близнючок 14-річних Софію і Марію та Ганну, 8 років
Костянтин ХОЛОДОВ 38 років, священик Української православної церкви Київського патріархату Народився в селі Серебрія Вінницької області у сім’ї агронома і фельдшерки. Після дев’ятого класу вступив до медучилища в Могилеві-­Подільському, здобув фах фельдшера. З 1994-го по 1996 рік служив у війську в Рівному, Львові й Тернополі. 2004 року вступив до Київської духовної семінарії. ”Бог торкнувся потилиці та сказав: іди працюй. Я після служби любив залишатися у храмі. Раз помітив: на підвіконні служниця забула ганчірку. Так тоді позаздрив тій ганчірці. Думаю, я зараз піду додому, а вона тут залишиться”. П’ять років служить у церкві Успіння Пресвятої Богородиці в селі Гурівщина Києво-Святошинського району. Грає на гітарі. Захоплюється літньою риболовлею. ”Взимку не рибалю, не люблю мерзнути”. Має колекцію прапорів. ”Колись мій товариш, який працював в Англії на фермі, привіз британський. Я його у нього виклянчив. Відтоді назбирав понад 30. Є навіть із Нової Зеландії та Мексики”. Брав участь у помаранчевій революції, мовному протесті, в минулорічних мітингах під Центрвиборчкомом та проти свавілля міліціонерів у Врадіївці. Зараз тримає нічну варту на майдані Незалежності. Живе в Києві. Дружина Олеся – педагог, майстер зі спортивної гімнастики. Мають доньок – близнючок 14-річних Софію і Марію та Ганну, 8 років

Священик Костянтин Холодов несе нічну варту на Майдані

Я на Майдані майже щоночі після 1 грудня. З вечора виходжу на нічну варту. В мене троє дітей, я за них журюся. Ті побиті – теж діти. Та й людям треба добре слово: у чомусь стримати, у чомусь – заохотити. Моє завдання – не битися, але захищати, боронити.

Тут панує дух свободи. На Майдані почуваюся вільною людиною, а за його межами їду й озираюся, чи не спинить міліція. ­Добирався сюди о другій ночі, коли "Беркут" намагався розігнати наш протест. На Куренівці зупинила міліція. Спитала, куди їду. Кажу: "Яка вам різниця, куди їду? Я порушую щось?"

Десь із 1-го числа сплю погано. Переживаю, що там із людьми, встаю в тривозі, відкриваю інтернет. Коли все нормально, засинаю далі. У ніч на 11 грудня мав відіспатися. Спеціально поїхав додому. Думав: є міжнародні спостерігачі, Ештон, Нулан. Не підніметься у влади рука при їх присутності розганяти Майдан. Аж приходить есемеска від товариша, теж священика: "­Терміново виїжджай". У годину почалось, о другій я вже був тут. Дикий мороз. Зійшов зі сторони Костьольної. Безліч "беркутівців". Зверху дивишся – як чорна ікра ці шоломи.

Страху не відчуваю давно. Страх – це гріх. Я зайшов усередину Майдану. Люди почали сходитися. До шостої години ми тримали натиск "Беркута". Він намагався прорватися до Михайлівської та штурмувати Будинок профспілок. Лава – це юрба кремезних чоловіків, які опираються, тиснуть на противників. Відчуття екстремальні. Ніби як бійка, але не зовсім. Швидше перетягування каната. Але якщо ти програєш, то програєш. Ми добру годину стояли в лаві. Поруч зі мною був Володимир Стретович (колишній народний депутат. – "Країна").

На Майдані почуваюся вільною людиною, а за його межами їду й озираюся, чи не спинить міліція

Нас  на око було 600. "Беркута" – до тисячі. Тиснули крепко, але ми вистояли. Потім почали люди прибувати. Хто пішки, кого безплатно підвозило таксі. Я читав Facebook у телефоні. Ця інформація підбадьорювала нас постійно.

На Михайлівській "беркутівці" почали наступати з третьої ночі та зо 2 години тиснули. Але в мене було враження, що вони тягли час. Хотіли, аби людей більше прийшли, і щоб вони могли відступити. Попри те, що командування дало їм інші накази.

Час від часу заходив у намет. Відігрівався трошки. Виходили, дивилися, чи не бігають навколо провокатори. Помітили, що всі вони були в однакових рукавицях – помаранчевих. Коли бачили таких, виловлювали і виводили за межі табору.

Під час штурму бачив багатьох командирів без форми, у спортивному одязі, як тітушки. З раціями. Віддавали в них накази: візьми вправо, звідти обійди. Хотів сфотографувати. Але на морозі погано працює камера.

Якщо введуть надзвичайний стан, я першим порушу його. Діди жили в страху, батьки – теж. Фактично всі наші пращури жили у надзвичайному стані. Сьогодні є можливість покласти цьому край, і люди зорганізувалися як ніколи.

Я свідомо звідси нікуди не піду, навіть під загрозою розстрілу. Хочете стріляти – стріляйте. У страху жити не збираюся.

Мати подзвонила, благословила: "Іди, сину, виборюй. Ми не змогли вибороти вам свободи. То ви це зробіть". Мамі 74 роки, живе у Могилеві-Подільському. Дружина теж сюди приходить, а діти – по неділях на великі мітинги. Вони не хочуть жити в країні, де одна несповна розуму істота вказуватиме, з якої ноги нам уставати вранці.

Більшість чоловіків, які є тут, – це лицарі. Під час штурму було абсолютно не страшно, бо знав: із цими людьми можна вершити все.

Нас тут є компанія: декілька священиків, які постійно виходять, переважно кияни. Є мої парафіяни з Гурівщини. Друзів по Facebook багатьох зустрів. Дуже добре, що люди з регіонів відгукнулися, бо Київ не потягнув би революцію сам. Комфорт засмоктує. Хочеться, щоб вона була гламурна – така, як 2004 року. Але уже так не вийде. Треба йти до кінця.

У лаві проти "Беркута" стояв шпінгалєт зовсім маленький у касці будівельній. Кажу: "Йди звідси, тебе затопчуть". – "Нє, я буду боротися".

Небезпека була не в ніч штурму, а з'явилася 2010 року. Відтоді я виходив на кожну акцію і отримував не раз кийком. Але так жорстоко, як цих дітей 30 листопада, мене не били.

"Беркутівців" накачують чимось. Думаю, інформацією. Не сказати "гіпнотизують", але психологічна обробка є. На контакт не йдуть, ворожі. Ти до нього щось говориш, може огризнутися. Не тільки кримські спецназівці такі. Усі, яких я бачив.

Усі провокатори були в однакових рукавицях – помаранчевих

Спробував натиснути на правильну точку, що в них є діти. Що тим можуть не подобатися дії батька, і вони теж можуть вийти на вулиці, а їх поб'є інший "беркутівець". Не реагували ніяк. Коли розганяли врадіївську ходу, я довго розмовляв з одним командиром. Він був без погонів, але у формі й усіма керував. При мені турляв жінку років 40. Я кажу: "Ти що робиш? Турляй мене. Я тебе так штовхну, що зігнешся". – "У нас наказ зачистити площу". Потім взяли в кільце нас. Говорю: "Ви хоч новини читаєте? Ці люди прийшли, щоб говорити про свавілля міліції, а тут вони зустрічаються з іще одним свавіллям". Він: "Я вас не знаю, не хочу чути і бачити". Важко з ними говорити.

Я служив у війську. Там є контингент офіцерів – фанатів самих себе. Їм подобається бути військовими, виконувати накази, служити. Ці люди виростають на російських фільмах про ментів і спецназ. Пишаються своєю тренованістю. Уявляють, що виконують якесь особливо важливе завдання і рятують країну. Це для них – романтика.

Кажу офіцерові, що ходить із рацією і віддає накази: "Якби вам платили хоча би 5–10 тисяч гривень. А так єдине, на чому ви можете вижити, – на хабарах. Хіба це вас не принижує?" У відповідь: "А ви хто такий? Де працюєте? А ви хабарів хіба не берете?" – отака розмова, типу "сам дурак".

Хлопці-строковики – це діти, які попали служити не в танкову дивізію чи автомобільні війська, а у внутрішні. Їм видали щити, на них одягнули каски, кирзові берці, тонкі шкарпетки. 10 чоловік чи більше обморозили ноги, лежать у лікарні. Я на власні очі бачив, як те дитя тупцює. Запитую: "Холодно?" – "Так, холодно". То ж дешеве взуття, дешева підошва.

Дії Януковича нагадують поведінку щура, якого загнали в кут. Він починає кидатися на того, хто загнав. Моторошно, але усвідомлюєш, що це – щур, а не великий звір. Він може тільки налякати.

Якщо Янукович нас розжене, знову зберемося. Учора вони розібрали барикади, сьогодні ми втричі вищі поставили. Можемо Новий рік зустріти тут. Наша ялинка – найкраща у світі. Переконаний, що переможемо, бо не маємо вибору.

Оборона тут чітко організована. Постійно перебуває контингент колишніх спецназівців, які знають, що і як робити. Люди обстріляні, були в гарячих точках, афганці. Охоронці Майдану вдягають помаранчеві шоломи будівельників. Я маю залізну військову каску – купив торік у магазині. Щоб оборонитися від ударів кийків, хлопці ламають деревні дошки і примотують до рук скотчем. Так само захищають ноги.

Хто служив, стояв на посту – знає, як виходити на мороз. Головне, ноги мають бути в теплі. Якщо змерз у ноги, то змерз скрізь. На мені три пари шкарпеток. Найгрубіші вовняні в'язані подарувала парафіянка. ­Чоботи ґумові з пінопластом усередині, який тримає тепло. Знайшов штани, які купив колись на зимову риболовлю. Маю пуховик військовий і непродувну тілогрійку. Можу на вулиці при мінус 10 простояти годин 5–6.

Сьогодні ніч відстояв, потім на парафії похоронив чоловіка і поїхав додому. Поспав з четвертої до сьомої, почитав новини, повечеряв – і сюди. 3 години сну на добу – це ще добре. Переважно 2. А раз зовсім не спав.

Священикам часто кажуть: ваше діло молитися, чого ви йдете на барикади? А чого б тут не помолитися разом із людьми? Бога треба впустити в усі аспекти життя.

Зараз ви читаєте новину «Нас на око було 600, "Беркута" – до тисячі. Тиснули крепко, але ми вистояли». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі