середа, 31 жовтня 2012 18:23

"Две недели валялся в реанимации в Минске, еще две недели – в Париже"

26 жовтня. 10.12. У підземному переході на столичній пл. Перемоги продавець квітів чорними стрічками обмотує 22 троянди. Прогина­ється, щоб із полиці дістати рулон целофану.

– В целлофан не заворачивайте. Мне недалеко нести, не замерзнут, – каже висока блондинка в гостроносих замшевих чоботах, обшитих блискучими паєтками. У неї спухле від сліз обличчя.

– А вы в цирк, на прощание? – запитує продавець. – С самого утра у меня четные ­букеты спрашивают. Перед вами купили ­восемь желтых хризантем и 20 красных гвоздик. Шевченко мужик крепкий, мог и до 100 лет дожить. Жалко, что в 66 умер.

Дресирувальник і директор Національного цирку Володимир Шевченко помер 24 жовт­ня від серцевого нападу в клініці Феофанія. Родичі кажуть, що мав рак. Уточнювати ­діагноз відмовляються. На вході до будівлі цирку висить приспущений державний прапор із чорною стрічкою. Посеред манежу під прожекторами стоїть труна з червоного дерева. У голові дерев'яний хрест із розп'яттям.

– Как же мы теперь без тебя, – білява жінка хреститься, гладить довге сиве волосся покійного.

На столі лежать нагороди Володимира Дмитровича: срібний орден "Дружби" Німецької Демократичної Республіки, медаль ім. Дурова, "Срібна гілка" з Італії, "Золота ­медаль Парижа" і медаль Міжнародної ліги артистів цирку вар'єте з Франції.

– Последний раз видел его 4 ­октября на открытии сезона, – говорить ­Володи­мир Іванович, який працює в цирку 44 роки. – Во время премьер он всегда присутствовал в зале. Садился на ­ступеньки в шестом или седьмом секторе и молча наблюдал. Если что не так, бежал за кулисы ­ругаться. Он уже знал, что неизлечимо болен. ­Последним ударом стала пневмония. Люся (вдова Людмила Шевченко. – "Країна") ­рассказывала, что Володя у врача спрашивал: "Я доживу до нового года?" – ­хотел еще январскую программу поставить. ­Дрессировщики тигров имеют право выходить на пенсию через 20 лет. Володя впервые выступил в 14, мог уйти в 34 года. Он счастливым человеком был: в цирке родился, жил и умер.

На чорних стрічках написи "від президента", "від уряду", "від цирку "Кобзов", "від Львівського цирку", "від дружини Людмили".

– Такого дрессировщика больше в природе нет, – шепоче на вухо Борис Тезиков, директор Сімферопольського цирку. – У него в клетку входили одновременно 20 хищников, этот рекорд никто не побьет. ­Многие хотели приехать на прощание из ­Канады, Италии, Мексики, Америки, Англии, ­Германии. Но большинство здесь из ближнего зарубежья. Володя и Люда – это целая эпоха. Часть этой эпохи сегодня отошла.

Чути, як ревуть тигри. Працівник цирку в бордовій куртці біжить до них.

– Второй день не могут тигров успокоить. У них дома собака воет уже сутки, – каже Володимир Іванович.

Міністр культури Михайло Кулиняк читає з аркуша промову, схлипує, витирає червоні очі. Відходить від мікрофона, обіймає вдову, тисне руку брату покійного.

– Ми з вами. Тримайтеся. Якщо щось ­треба, кажіть.

У фойє працюють каси. Через смерть директора програму на вихідні не скасовують.

– Хто займе місце Володимира Дмитровича на посаді директора? – коротко стрижена брюнетка тягне мікрофон до обличчя вдови.

– Я буду исполнять обязанности директора, пока не найдут подходящую ­кандидатуру. Директором я не буду. Владимир Дмитриевич пять лет входил в должность. ­Каждый день с карандашом и блокнотиком в руках садился вместе с бухгалтером. Нужно было просчитать все, вплоть до туалетной бумаги. Он кричал порой: "Я дома не знаю, что такое сантехника, а тут я и этим должен заниматься!"

12.50. Труну під оплески виносять на подвір'я. Родичі, друзі й колеги розсідаються у чотири автобуси. Їдуть на Байкове кладовище. Ховають на центральній алеї біля актора Богдана Ступки. У багатьох країнах цього дня циркові вистави почали з хвилини мовчання.

Квітень, 2008 рік. Іду готувати матеріал про дружину Володимира Шевченка для ­жіночого журналу "Пані".

– Його кабінет на третьому поверсі. ­Пройдете костюмерку, вам дівчата підкажуть, – пояснює вахтерка на чорному вході.

З кабінету тягне цигарковим димом. Шевченко в чорній розстебнутій на грудях сорочці й шкіряній жилетці. Корчить гримаси перед дзеркалом, доки його дружина Людмила наводить стрілки на очах.

– Вам ніхто не казав, що ви схожі на лева? – питаю.

– Ги-ги. Говорили, – сміється.

Стіни обклеєні фотографіями – ­чорно-білими радянськими й кольоровими з 1990-х. Людмила в короткому платті сидить на колінах у чоловіка. Знімку 12 років. Обоє з того часу не змінилися.

Стук у двері. З коридору зазирає жінка з високою завивкою.

– Владимир Дмитриевич, костюмы должны вечером подвезти. Вы в пять здесь ­будете?

– А куда я могу деться? Когда ездил ­высту­пать по миру, 360 дней в году не ­ночевал дома. Сегодня – в Монте-Карло, завтра – в Риме, послезавтра – в Канаде. Живу недалеко от цирка. Когда приезжают зарубежные гости, стесняюсь приглашать их к себе в панельку. Один знакомый из Италии интересовался, какой у меня дом. Я ответил, что девятиэтажный, живу на седьмом этаже. Вижу, у него глаза круглыми стали. Спрашивает: "А остальные сдаешь?" ­Чтобы не разочаровывать его, я только кивнул. Моя гримерка – мой дом. Часто сплю здесь. Есть еще дача. Там я уединяюсь, выключаю телефоны. Иду в сад. Сижу в ­тишине.

– Тигрів удома тримаєте?

– Тигрят держим в квартире до полугода. Когда вес переваливает за 100 килограммов, лучше завести собаку или обезьянку. На даче у нас обезьянка Сонька и четыре собаки. Их не дрессируем, жалко: держим для души. Теперь модно дома держать крокодилов, львов, змей. Это глупость! Мой отец дружил с бакинцем Львом Берберовым. Тот вырастил дома льва Кинга. Зверь сыграл в фильме "Необыкновенные приключения итальянцев в России". Кинг рос в трехкомнатной квартире, мало двигался, болел рахитом. Как-то выбежал на улицу, там его застрелил милиционер. Берберов взял на воспитание льва и пуму. У пумы началась течка. Возбужденный лев скальпировал жену и загрыз 14-летнего сына Берберова.

За годину викурює п'ять цигарок. Коли говорить по мобільному, матюкається.

– Мясо не смогут сегодня привезти. У них какие-то проблемы с доставкой. А мне что делать? Себя скормить? – скаржиться дружині. – Недавно у меня журналисты спрашивают: не экономлю ли я на животных в крызу? А как можно на тиграх экономить? Если он 10 кило мяса в день не съест, то меня сожрет. В 5–6 лет у них развивается тигровая болезнь: зверь ест много, а наес­ться не может. Становится агрессивным. В некоторых цирках тиграм даже собачатину дают. Мы обходимся витаминами.

Людмила зачісує довге біле волосся у високий хвіст. З третього поверху спускається до вольєрів. Там смердить, але у клітках тигрів чисто. У кутку лежить кілограмовий шматок м'яса.

– У меня в училище было много кавалеров, – згадує. – Преподаватели приглашали быть невесткой. Я замуж не хотела, хотела стать артисткой. Познакомились с Володей в Москве, в Цирковом училище учились на воздушных гимнастов. Он меньше на год. Володя еженедельно попадал в милицию за хулиганство. Потом приходил ко мне, я его жалела. Преподаватели отстраняли его от меня, а я назло всем ходила с ним на дискотеки танцевать рок-н-ролл. Всегда хорошо одевался. Носил нейлоновые носки. Когда они протирались или рвались, выбрасывал в мусорное ведро. Я их доставала, стирала, штопала и отдавала ему.

Володимир Дмитрович гасить цигарку. Кашляє, прикриває рот долонею. На правій руці виблискує золотий перстень із зображенням лева.

– Помнишь, как повез меня знакомить с родителями в Омск? Завел в цирк, а сам побежал звать отца. Я стою у клетки. Вдруг слышу: что-то меня дергает за юбку. А это медведь! Обеими лапами меня обнял и тащит. Я вылезла из юбки. Володя приходит с отцом, а медведь доедает мою одежку. ­Расписывались в 1969-м в Мурманске, там Володин отец был на гастролях. В цирке понедельник – выходной, а в загсе только ­разводят.

Володимир Дмитрович відкриває пляшку негазованої мінералки. Великого пальця на правій руці немає.

– Медведь откусил. Не люблю их. Никогда не угадаешь, что у них на уме.

– Коллеги часто спрашивают: ты не боишься? Конечно, боюсь. Только дурак ничего не боится. Как-то две недели валялся в реанимации в Минске, еще две недели – в Париже. На репетиции подошел к одной из львиц чуточку ближе, чем следовало, и она меня задела когтями. На следующий день развилась газовая гангрена, начался сепсис.

грудень, 2009 рік. Перед початком нового сезону напрошуюся на репетицію. На манежі з трьома тиграми працюють Юлія і Микола Козирєви, учні Шевченків. Їм вони через місяць передадуть своїх тигрів і власні номери.

– Юля, не давай ему больше мяса, – каже Володимир Дмитрович учениці. – Перед репетициями и выступлениями тигров и львов не кормят. На голодные желудки они лучше работают.

Юлія командує тигру перестрибнути з тумби на тумбу. Той не хоче, гарчить до лева на сусідній тумбі. Шевченко заходить на манеж, витягує руки і каже: "Гр-р-р". Тигр підгинає хвоста, скавулить і виконує команду.

– Приручить можно не только тигренка или львенка, но и достаточно взрослых кошек в возрасте полутора лет. Брать взрослого хищника даже предпочтительнее. По его поведению можно сразу судить, какой из него выйдет актер. А вот по малышу ­опреде­лить сложно. Помню, родилась у нас ­львица. Была лапочкой, с рук не слезала, а стала взрослой – превратилась в злющую, коварную кошку.

В советское время тигров мне поставляли из дальневосточной тайги. ­Тигроловы вы­слеживали молодых мам. Те первый свой приплод, как правило, не выкармливают. Так что цирки и зоопарки для ­тигрят-­первенцев были единственным ­шансом выжить. Тигры стоят дороже львов. ­Половая зрелость у львицы наступает в ­полтора года и потомство она приносит ­каждые полгода, как кошка. А тигры размножаются после трех лет, за жизнь ­самка рожает где-то трижды. Некоторые стоят по 20–30 тысяч долларов. Самые дорогие – белые. С ними сделать интересный номер трудно. Они малоподвижны, хоть на сцене выглядят эффектно.

Вересень, 2011 рік. Відкриття сезону.

– Только не спрашивайте о детях, – ­просить працівниця цирку, яка проводить на репе­тицію. – Его эти вопросы раздражают. У них детей никогда не было. Он всегда отшучивался, мол, "в неволе мы не размножаемся".

Володимир Дмитрович працює з чотирма тиграми. Фотограф просуває об'єктив крізь дірку в сітці. Тигр сахається спалаху, зістрибує з тумби і наближається до фотографа.

– Я бы на вашем месте не рисковал. ­Техника, наверное, дорогая, – каже Шевченко замість вітання. – Тиграм доверять нельзя. Можешь гладить 10 минут, а ему надоест, и он укусит. Пугаются, когда приходишь к ним в обновке. Во время представления увидят надувной шарик и сидят, как балбесы, смотрят. А вообще отличаются коварством. Если нападают, то украдкой, когда человек отвернется и не видит их глаз.

У буфеті накривають фуршет. Пахне пиріжками й печеним м'ясом. Артисти обступають столики з вином, шампанським і коньяком. Дехто тягнеться до бутербродів із червоною рибою. Їх зупиняють.

– Подождите, без Владимира Дмитриевича не начинаем!

Півгодини гукають Шевченка. Він у себе в кабінеті розмовляє з якимось гостем. ­Виходить із келихом білого вина в руці.

– Ну, что ж вы ждете? Начинайте! – ­командує колегам.

Тост не каже. За 10 хв. піднімається до себе в кабінет.

Володимир ШЕВЧЕНКО, 66 років, дресирувальник

Народився в російському місті Омськ у родині дресирувальників. За знаком зодіака Рак. Закінчив естрадно-циркове училище в Москві як гімнаст і режисерський факультет ГІТІСу.

Кандидат наук із мистецтвознавства.

Вперше на сцену вийшов у 14 років. Тоді замінив батька, якого напередодні покусала ведмедиця. 1966-го став дресирувальником хижих тварин у "Союздержцирку". Керував атракціонами "Левиці", "Левиці й тигр", "Тигри – вершники на конях". Разом із дружиною Людмилою перебував у клітці з 18 тиграми й левами. Багато з його номерів стали класикою. Він навчив тигрів танцювати танго і кататися верхи на конях.

Після кожного виступу випивав склянку шампанського, щоби зняти стрес.

1970-го його призначили директором Українського циркового колективу в системі "Союздержцирку". 2000-го став художнім керівником Національного цирку України, 2007 року – його генеральним директором.

Гастролював у 30 країнах. Тільки в Парижі мав 100 аншлагів. Мер Парижа Жак Ширак нагородив Шевченка званням Почесний громадянин Парижа і запропонував залишитися жити в столиці Франції.

2007-го передав свій номер Юлії та Миколі Козирєвим.

Колекціонував фарфорові фігурки тигрів і левів. Мав бібліотеку мистецтвознавчої літератури.

Похований на Байковому цвинтарі у Києві

 

Танцював танго з тигрицею

Володимир Шевченко народився в цирковій династії – дресирувальників Дмитра Шевченка й Олександри Александрової. ­Коронний номер Дмитра Шевченка – "Голова в пащі лева". Володимир про сімох улюб­лених тигрів казав, що вони не тварини, а люди. Усього видресирував 150 левів, тигрів і леопардів. На манежі – з 14 років.

Найвідоміший трюк – "Аргентинське танго з тигрицею": самка кладе на Шевченка передні лапи і, стоячи на задніх, танцює з ним під музику. Коронними називали номери: "Тигри на конях", "Леопарди-вершники", "18 левів і тигрів у одній клітці".

Знявся у фільмах "Розсмішіть клоуна", "­Вантаж без маркування" й "Чарівне коло". У фільмі "Гіперболоїд інженера Гаріна" працював каскадером – стрибав із п'ятого поверху. Згодом розповів, що зробив це через борги. Виконував трюки на коні на зйомках стрічки "Війна і мир".

 

"Дресирувальник повинен спочатку робити, а вже потім думати"

Тамара ПІДГУРСЬКА, 60 років, ­інспектор манежу:

– У цирку Володимира Дмитровича всі називали "шеф". Він любив розказувати анекдоти й говорити тости. Завжди казав: "Давайте вип'ємо за те, щоб у нас побільше було понеділків". Понеділок у цирку – єдиний офіційний вихідний. Дуже любив анекдот про художника, який малював оголошення в цирку. Директор попросив написати про збори у вівторок. Художник запитав: "А у слові вівторок перша літера "в" чи "ф"?" Директор порадив подивитися в словнику. Наступного дня на оголошенні було написано: "Збори відбудуться у середу, але просимо всіх приходити на день раніше". Директор викликав художника, той пояснив: "Я шукав у словнику. "Фуфло" і "фуфайка" знайшов, а от "фіфторка" там не було".

Микола КОБЗОВ, 39 років, президент громадської організації "Циркова спілка Кобзова":

– Такі дресирувальники народжуються раз на сто років. Володимир Дмитрович був начальником не лише в житті, а й у клітці. Всі, хто з ним говорив, відчували його перевагу. Він був лідером – прямолінійним і відвертим. Не боявся хижаків: ­дивився їм прямо в очі, міг гаркнути. Своїм виглядом ніби говорив тиграм і левам: "Я сам можу вас загризти". Навчитися цьому неможливо. Це жило у Володимира Дмитровича всередині. Він мріяв організувати в Києві великий цирковий фестиваль. Але на це потрібні були величезні кошти, а спонсорів не було.

Юлія КОЗИРЄВА, 35 років, дресирувальниця:

– Разом із чоловіком потрапили в цирк завдяки Володимиру Дмитровичу. Спочатку Микола годував тварин і прибирав за ними. ­Потім ми 10 років були асистентами у Шевченків. Коли в нас щось не виходило, Володимир Дмитрович заходив у клітку і кричав: "Молчать!" Леви й тигри одразу забивалися в кутки. Якось під час підготовки нової програми один із левів відмовлявся лягти на платформу. Він гарчав і відмахувався лапою. Шевченко зайшов у клітку й палицею стукнув його по носі. Лев продовжував гарчати, але таки заліз і виконав трюк. Тоді Володимир Дмитрович сказав: "Дресирувальник повинен спочатку робити, а вже потім думати. Без цієї якості працювати з тваринами неможливо".

текст: Світлана КОРЖЕНКО

 

Зараз ви читаєте новину «"Две недели валялся в реанимации в Минске, еще две недели – в Париже"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі