Відбувся рок-фестиваль "Дунайська Січ"

9

28-30 червня в Ізмаїлі на Одещині відбувся рок-фестиваль ʺДунайська Січʺ. Виступили 18 гуртів з України, Білорусі, Естонії.

"Слава Богу, біля гуманітарного університету рекламу українською повісили. Ще кілька років тому передвиборчі обіцянки ʺмоскальськоюʺ всюди ліпили, - хреститься жінка у вишиванці й вишитій хустці. Тримається за 100-метровий український прапор, який несуть центральною вулицею міста.

- Не бібікайте під руку, - обертається до чорного авто, яке їде за учасниками ходи. - Бо як ми тут не ходитимемо з прапором — де ви потім свої сосиски й сардельки продавати будете, на яких на машину заробили". Заводить пісню ʺОй, у лузі червона калинаʺ. Її підхоплюють інші учасники ходи.

 

"Ставайте до прапора!", - кричить перехожим депутат-свободівець Віктор Кривенко у вишиванці.

Жінка з пофарбованим у рожевий волоссям підводить сина років 7-ми. Обоє беруться за край стяга.

"Папа, ты сепаратист или что? К нам иди!" – махає хлопець батькові.

"А я наполовину українець - наполовину росіянин, - каже пенсіонер 65-річний Віктор Саєнко. - Як чую українську мову — завжди радію. На фестивалі тому й ходжу. Зараз важливо нагадувати людям, що ми Україна. Мусимо відчувати підтримку".

 

Хода зупиняється біля центральної музичної сцени. Її облаштували неподалік від набережної Дунаю.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Atlas Weekend: український гурт скасував концерт

"Українською піснею ворога долаємо, - каже професор київської Консерваторії Микола Сікора. Входить до угрупування ʺМузичний батальйонʺ. Їздить на фестиваль з 2015-го. – Трохи привчили вже людей до пісень і атрибутики. З прапорами виходять, українські пісні підспівують. Якось виступали на прифронтових територіях – підійшла бабця. Стала й плаче. Спитав, чи горе, яке. Відказала, що сльози від української народної пісні. Бо не чула давно".

 

На сцені співає гурт ʺДруже музикоʺ з Одеси. Його лідер – 37-річний Максим Трубніков минулоріч отримав звання Учитель року, викладає в одеській гімназії, робить старосвітські кобзи.

"Відновили в Одесі кобзарську майстерню, - розповідає. –З історичних джерел дізнались, що на вулиці Малій Арнаутській існувала майстерня наприкінці XIX-початку XX століття. Разом із гуртами ʺТінь сонцяʺ. ʺГайдамакиʺ у 2014-му створили ʺМузичний батальйонʺ. Їздимо на Схід і Південь України. Робимо все, щоби Бесарабщину (Бесарабія – історична назва земель між Чорним морем і річками Дунай, Прут, Дністер – ГПУ). ніхто не міг перетягнути на свій бік. Ми з Одеси, найближчі сусіди – більше людей тутешніх відчуваємо. Вони тут гонорові, завзяті, щирі. Багатонаціональні українці. Граємо бесарабські мотиви в обробках українських мелодій. На концертах навіть повстанську ʺЛента за лентоюʺ підспівують".

 

Фестиваль ʺДунайська Січʺ проводять із 2014-го.

"У 2014-му починались сепаратистські рухи по захопленню Ізмаїльської застави, хотіли утворити Придунайську бесарабську республіку, - розповідає ведучий 53-річний Сергій Фарфура. – Під шумок заворушень, вороги думали рвати й колоти Україну. Київські бізнесмени вклали гроші в мистецькі засоби. Україномовні рок-гурти почали їздити й давати концерти. Головна відмінність фестивалю – виключно українські пісні. Така собі м'яка українізація. Доносимо український зміст. Через фестиваль намагаємось достукатись і пояснити, що ти українець, навіть якщо ʺчтокаєшʺ московитською. Що коли українці разом – то господарі на своїй землі".

 

На сцені співає Христина Панасюк. На біс виконує пісню ʺКамуфляжне серцеʺ. Написала її у 2016-му.

"Тоді вкотре запросили виступити перед захисниками, - розповідає. - Мала підряд багато концертів, особисто познайомилась із багатьма воїнами. Поверталась додому в потязі, дійшла звістка, що в батальйоні який мене запрошував, є втрати. Стало боляче, всю дорогу проплакала. Записала думки в блокноті. Згадала фразу "Контузія болем", яку колись почула від військової журналістки Ірини Баглай. Зрозуміла, що вона найповніше передає мої почуття. Те, що відбувається з нами, людьми, яким болить ця війна, інакше не назвеш. Втрачаємо найкращих. Серця стають камуфляжними. Головне, щоб ці втрати були недаремними. І головне, щоби ми про них пам'ятали – постійно виконую пісню в різних частинах України".

 

Серед натовпу стоїть каже кобзар, лауреат Шевченківської премії 67-річний Василь Нечепа. Його виступ завершився півгодини тому.

"Прищепити любов до держави – єдиний шлях виходу з рабства, - каже. –Робимо це піснею. Українська пісня має напрацьовану століттями унікальну духовність. Колись виступав у Норвегії без перекладача. Літні люди плакали, не розуміючи слів. Наша пісня народна з суцільної туги, доторкає душ різних народів. А ще й неабияка зброя. У Петербурзі у 2013-му заспівав "Дивлюсь на небо" Михайла Петренка і зірвав концерт. Натовп почав збиратись, рушили до сцени. Брат подумав, що агресивно налаштовані, кричав: "Вася, тікай, порвуть твої штани". Заспокоїв його, кажу: "Не раджу нікому, що їм обирати, або що любити. Співаю – люблю свою Україну".

За три дні фестиваль відвідали близько 14 тис. людей.

×