Мій колекціонер програє феміністці — письменник Анатолій Дністровий

Роман письменника Анатолія Дністрового "Б-52" розповідає про менеджера у кризі середнього віку. Описує період між між помаранчевою та Революцією гідності. Вийшов у київському видавничому центрі "Академія".

‒ Добу між революціями - 2005-2013 роки - називаю "нашою Веймарською республікою", - каже Анатолій Дністровий. - Це було балансування на межі демократії та авторитаризму, невпевненість у майбутньому.

Головний герой твору - київський аналітик і топ-менеджер іноземного холдингу 40-річний Мирослав Шефер. Займається соціально-економічним консалтингом. Щоб рятуватися від кризи середнього віку, відвідує нічні клуби, паби й дискотеки, багато п'є. Пише п'єси, мріючи стати драматургом. Колекціонує історії з життя знайомих жінок як матеріал для творів. Його нове знайомство - анархо-феміністка 20-річна Варя Кропоткіна. Закохується в дівчину, за сюжетом.

‒ У 2013 році я написав близько 80 відсотків роману. Це мав бути рефлексивний роман про пошук людиною себе. Головна конфліктна лінія – вибір між кар'єрою і творчістю. Наприкінці року почалася Революція гідності. Жорстокість правлячого режиму настільки тоді всіх вразила, що вже було не до літератури. Я не міг писати фікшн аж до кінця 2016-го. Психологічно – це було неприродно. Незавершений роман лежав без діла. Коли я повернувся до книжки в 2017 році, то відчув, що вона не передає той час, про який я розповідаю. Так я почав посилювати маркери, які б допомогли мені зробити це краще.

Як характеризуєте жанр твору?

‒ Хотілося запропонувати новий тип героя − з подвійним дном, двоякою ідентичністю. Митець-аматор і менеджер компанії, а ще мамин синок і холостяк. Хотілося поєднати кілька жанрів: психологічний роман про митця і роман виховання, адже головного героя необхідно було проаналізувати ще з дитинства, чому він таким став. Саме тому я ввів образ матері. Психоаналітичною мовою кажучи, це каструюча матір, із якою Мирослав Шефер постійно бореться. А творчість – це його шлях до свободи від її влади. Матір вічно довбе героя, щоб робив кар'єру, був порядок у всьому, носив костюми і краватки. Натомість у синові тліє вічний протест.

Чи є прототипи головних героїв?

‒ Герої роману ні з кого не скопійовані, але я люблю гратися і усвідомлено використовувати фрагменти реальності. 80 відсотків − це вигаданий персонаж, а на 20 відсотків − суміш реальних людей і трішки мене. У творах я часто люблю робити символічні подарунки моїм друзям. Герой може їздити на машині мого реального приятеля, пити його улюблені напої чи навіть вести цілком реальні фрагменти діалогів. Із реального життя я можу брати миті, які красиві, дотепні або ж здатні вразити.

Чимало моїх знайомих причетні до іноземних компаній, які займаються купою різних речей – від цінних паперів, продажу металу до фінансових послуг. Також я маю непогане уявлення про консалтингові середовища – від аналітичних груп до політичних проектів. Саме тому виникла ідея написати роман на подібному матеріалі. Ці середовища, їхній стиль життя, понти й дозвілля ще не були опрацьовані в українській прозі.

Це я називаю "гілетичним" (матеріальний, чуттєвий. Термін німецького філософа Едмунда Гуссерля. - Gazeta.ua) ресурсом автора. Стара вимога французького письменника Гі де Мопассана до автора: використовувати те, про що найбільше знаєш. Гілетична свідомість – та, яка мислить чіткими речами, притаманними своєму часу.

Варя Кропоткіна як вигаданий персонаж також має елементи монтажу – на рівні окремих деталей – із реальних людей. Вона фрілансер, підзаробляє то там, то там. Було важливо показати соціальне протиставлення між нею, яка балансує на грані бідності, і Шефером, який зробив таку-сяку кар'єру і не так відчуває нерв життя, як молодше від нього на 20 років покоління. Вважайте це моїм компліментом молодості.

Як реалізовували у творі принцип "досягнення соціологічної адекватності"? Що означає цей підхід?

‒ В американському серіалі "Гра престолів" є персонаж із дуже цікавою трансформацією – Пес. Вбивця, який втомився вбивати і прагне чогось іншого. Українське суспільство останніх 30-ти років мені нагадує цього Пса. Відбувається повільна відмова від девіантної поведінки, від одіозних пострадянських суспільних норм. Цей процес відбувається постійно, але не стрімко, як би нам хотілося. Саме тому в прозі я усвідомлено обираю героя з непривабливого середовища і пропоную історію його звільнення або відмови від своєї старої соціалізації. Цей же принцип я застосовував і в "Б-52". Мій Пес принципово спершу непривабливий, але трансформується до чогось відмінного і кращого. Моя стратегічна мета в прозі – показати поступові мікрозміни в українському суспільстві від 1991 року й донині. Це головний сюжет моєї приватної "Людської комедії". Але читачам, які книжку відкрили, обурилися і не дочитали – це зрозуміти не до шмиги. Такий банальний читач мене ніколи й не цікавив.

Чому для написання п'єс головний герой колекціонує досвіди жінок?

‒ Цією лінією я прагнув посилити негативну тіньову сторону Мирослава Шефера, щоб загострити контрастність у його внутрішній еволюції. Ну і звісно ж, через подібний перегук хотілося впасти на хвіст великій літературі. Так Фаулз пішов у топку. Тема колекціонера – це усвідомлене подразнення для читацької аудиторії. Але мій колекціонер програє феміністці – і це дуже знаково.

Крім того, як людина сімейна, я люблю спостерігати за тими, хто без зобов'язань. У них все дуже змінюється. Все нестабільно. Нічне життя є нормою. Це вічне та неусвідомлене скитання від одного партнера до іншого, від колекції до колекції. Пошук рідної душі − це природне прагнення любові. Мирослав Шефер – цілком типовий для такого способу життя, бо він звичайна пересічна людина. Я його лише ускладнив любов'ю до драматургії та театру.

Назва роману походить від алкогольного коктейлю "Б-52". Чому так?

‒ Мирослав Шефер – холостяк, людина без зобов'язань, яка належить консалтинговому середовищу. Це природно, що він опиняється в нічних закладах, а не в церкві чи в гуртку з в'язання спицями. Шот "Б-52" у певний період був дуже популярний серед цієї референтної групи, до якої належить герой. Для мене це своєрідний маркер епохи.

Як сюжет твору пов'язаний із Революцією гідності?

‒ Твір закінчується силовим розгоном мирного протесту на майдані Незалежності вночі 30 листопада 2013-го. У Шефера інфаркт, коли дізнається, що його кохану побив "Беркут". Я показую приголомшливу реакцію на цю подію і доводжу роман до логічного завершення. Сонлива Веймарська республіка нарешті прокинулася зі сплячки невизначеності.

Коли ви починали роботу над книжкою, це був погляд на теперішню дійсність, а коли продовжили й завершили - це вже був твір про минулу добу. Як змінилося ваше відчуття описуваної епохи? Як роман звучить сьогодні?

‒ До 2013 року роман писався про тодішнє сучасне життя. Але в 2017-му я взяв курс на реконструкцію часу і вже писав про нещодавнє минуле. Це зовсім інша оптика бачення та активніша робота символічних деталей.

З позиції сьогодні все дуже стрімко старіє. Роман, що пропонується про реальність, яка була 10 років тому, на перший погляд, неактуальний. Але сьогодення також стрімко старіє і вже завтра стає неактуальним. Я цю історію проходив із романом "Пацики". Він показав, що в людей досі є запит до текстів, які соціологічно точно ретранслюють певний минулий час - у "Пациках" це останній рік СРСР у Тернополі. У 2005-му мені казали – навіщо ти написав "Пацики", це ж не про сучасний світ? А я тоді відповідав: це перший роман в нашій літературі Незалежності про останній рік совка. А тепер у низки мудрагелів я скромно запитую: де ж тоді ваші сучасні романи про ваш сучасний світ 2005 року?

Так само буде з "Б-52", який писав не для сучасного читача. Це перший роман в українській літературі про нашу суперечливу Веймарську республіку 2005−2013 років. Кілька наступних десятиліть лише посилять його соціологічну достовірність. У нашому мінливому світі поняття "сучасний" − це теплий труп, який через хвилину опустять в яму.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Риба з Чорнобильської зони ще з 1990-х годувала наші ресторани – Анатолій Дністровий

×