Про "Перемогу" і "Зраду" в українському кіно за 2015 рік розмовляємо з продюсером Ігорем Савиченко
За браком фінансування цього року майже нічого в ігровому кіно не знімалося. Всі успіхи, які були, пов'язані з фільмами минулих років.
Добре, що нарешті вийшли в український прокат "Брати" Вікторії Трофименко, "Люби мене" Марини Горбач. Погано, що глядач не пішов на них. У "Братів" була серйозна рекламна компанія, всі гроші, що планували витрати на рекламу, були витрачені. За перші вихідні фільм переглянули понад 4 тисячі глядачів. Касові збори склали 185 тисяч гривень. Наші очікування були втричі більші.
Українські фільми, визнані на міжнародних фестивалях, в Україні не котуються.
Кінотеатральна система барижна, діє лише на економічних засадах, їм не цікаво вибудовувати ринок на майбутнє. Цікавіше тут і зараз заробляти на голлівудських блокбастерах.
Наприкінці цього року почалося, нарешті, державне фінансування. Але в 2016 році буде провал, бо нічого буде показувати. Те, що зараз іде - це залишки того, що знімалося за часів головування в Держкіно Катерини Копилової. Комерційного кіно зі зрозумілих причин нема. Документальне кіно знімається на ентузіазмі, без грошей, але воно високої художньої якості. Причини тут теж зрозумілі. В країні спочатку стався Майдан, потім почалась війна - це такі події, де документалісту важко зробити щось не щире, не зрозуміле.
Телебачення не дуже дивлюся, але з того, що вигулькує в інформаційному просторі, зрозумів, що воно почало просто робити те, що для Росії тільки перефарбували триколорних ментів в жовто-блакитних. По суті, якісніше ці детективи не виглядають. Єдине, чим можна пишатися українськими телевізійникам - це серіал "Нюхач" (формат детективного серіалу компанії "Film.ua" в жовтні цього року придбав найбільший японський телеканал NHK), що став франшизою. Не пригадаю, щоб до сьогодні вироблений на українському телебаченні формат купували для адаптації в іншій країні. Це перемога якості на ширпотребом.
Неправильно знімати кіно про минуле або про те, що відбувається саме зараз. Таке кіно не буде цікавим тоді, коли воно вийде в прокат. Припустимо, ти під час Майдану пишеш сценарій про нього, фільм вийшов би нині, але тепер не був би актуальним, бо зараз соціум хвилює АТО. Сьогодні ти пишеш про АТО, а завтра, не дай Боже, починається громадянська війна. Продюсерові треба слідкувати за тим, що відбувається в соціумі і бути передвісником.
Раджу експериментувати в різних жанрах. Режисер теж постійно перебуває в процесі росту. Головне, щоб у чомусь була новизна, щоб довести, що цього ніхто ніколи не робив.
Візьмемо того ж Мирослава Слабошпицького. Здавалося б, що такого, він просто вимкнув звук у фільмі "Плем'я". Таке вже було колись, на початку кіно. Але він дав акторам те, чого люди не мали тоді. Це мова жестів. От і є той приклад, експеримент, новизна.
Ще один український фільм, який потрапив на два фестивалі класу А, "Зелена кофта" Володимира Тихого. 2010-го року, коли цей фільм ще задумувався, ідеєю було створити таке кіно, яке буде максимально доречним з соціальної точки зору. Вийшло на екрани воно на початку 2014-го і досі дуже актуальне.
Прокат був невдалим, бо не до кіно було тоді українцям.
Але ті, хто бачили "Зелену кофту", відмітили максимальну влучність фільму в контексті соціальних подій. На фестивалі в Сан-Себастіані до Володимира Тихого підійшов канадський соціолог і сказав, що це просто антропологічне дослідження українського суспільства.
Дві документальні стрічки Сергія Лозниці, "Майдан" про українську революцію гідності і "Подія" про виступи леніградців на захист демократії під час Серпневого путчу 1991-го,
дають певний відсторонений знімок подій. Це не щось нове, але ці фільмі буде цікаво дивитися і через 10 років. Не роблячи по суті нічого нового, режисер зробив те, що дав можливість подивитися на ці події відсторонено тим людям, які в них не були задіяні. Це дуже правильний і цікавий напрямок документалістики.
Ще один фільм, що йде трохи попереду свого часу, "Бранці" Володимира Тихого. В документальній стрічці доволі легкий погляд, місцями навіть кумедний, про події кінця лютого 2014 року.
Дивний фільм з одного боку, а з іншого саме так можна донести інформацію, емоцію широкому загалу і покази, що, власне, відбувалось тоді на Майдані.
Не скажу, що "в "Бранцях" гомеричний регіт . Сміх базується на кількох психологічних аспектам. Може бути, як захисна реакція - коли бачиш щось таке, що тобі не прийнятне, ти смієшся, аби перекрити негативну емоцію. Саме тому смішні серіали про лікарів, тому що специфічний гумор. Коли хірург розповідає, що забув скальпель в животі пацієнта, смієшся, бо не хочеш допустити цього у себе.
Інший варіант сміху - щасливий, від спілкування - діти так сміються, люди радіють, коли бачать один одного. Цей сміх ближче до фільму Тихого. Його герой, студент-біолог з Харкова, котрий опиняється на Майдані під час контрнаступу протестувальників на силовиків. В Жовтневому палаці захоплюють в полон декількох солдат строковиків Внутрішніх Військ. З вікна герой бачить розстріл протестувальників.
Він такий, що мимоволі стаєш на його місце. Розповідає речі страшні, але з гумором, коли глядач спостерігає таку реакцію на негатив, то теж не чекає негативу і слідкує за псевдопозитивним ставленням героя до цього. Іде очищення.
Це позитивне кіно, дослідження, яке багато чого викриває в моменті розстрілу "небесної сотні". Але після перегляду глядач має очиститися, має згадати це все, відпустити. В кінці стрічки іде примирення. Цей Сашко з Харкова їздить в експедиції Україною, досліджує міграції кажанів, але в той же момент шукає отого ВВШ-ника, з яким зіткнувся тоді в Жовтневому. Молодій освіченій людині, як він сам каже, з соціологічної точки зору цікаво дізнатися, що сталося з тим солдатом за рік. Мотається то в Краматорськ, то в Маріуполь і в кінці знаходить його за кілька тижнів після дембеля вдома в селі на Миколаївщині. Між ними відбувається певне примирення.
"Зрада" в українському кіно в 2015-му році
Від Держкіно останні гроші на зйомки виділялися ще на початку 2014-го. Усі маленькі недофінансовані фільми вдалося закінчити за рахунок надходжень з прокату "Поводари" і "Незламної". Це значить, наступного року дивитися українського буде нічого.
Дуже багато наших телеканалів, що декларують роботу над українським контентом, насправді зацікавлені в державних коштах замість грошей Коломойського, Ахметова, Фірташа. Олігархи вже їм не дають. За держрахунок хочуть продовжувати робити "мило".
Наприклад "Кінокраїна" - це ініціатива, яка виглядає позитивно, за нею стоїть теорія допомоги кіно, але жирним пунктиром проходить фінансування телевізійних серіалів. "Владимирска,15", котрий візуально нічим не відрізняється від російських "Ментів", хіба якийсь двірник в епізоді українською балакає. Назва навіть перегукується з телефільмами про радянську міліцію "Петровка,38", "Огарева,6".
Більшість українських режисерів застрягли у війні. Майдан - велике потрясіння, що довго не відпускає творчу людину, але як я вже казав, що історію треба писати так, аби вона була цікава за кілька років. Якщо пов'язати з тим фактом, що українське кіно саме по собі не обґрунтоване економічно, що тут можна створювати кіно тільки у співпраці з європейськими колегами, аби розширювати можливості по фінансуванню і ринку збуту. Треба робити кіно на теми більш універсальні, як те ж "Плем'я" чи "Брати".
Майдан і війна на Донбасі - локальна тема України. Цікава вона ще хіба що в Росії, але з протилежного боку.
В інших країнах, коли був Майдан, ми були на перших шпальтах, коли була загроза вторгнення Росії також. Коли ж зайшли росіяни, всі почали писати: ну ось, ми ж казали. Новини з України перейшли на другі шпальти і зараз в новинах раз на тиждень про нас згадують не в першому ешелоні важливості. Зараз є Сирія, наступного року буде ще якась проблемна крапка на мапі світу. Про Україну знову забудуть, а треба рухатися вперед.
Те, що зараз відбувається, дуже творчо чітко змальовується документалістами.
Не кажу, що цього достатньо, але на певному етапі так. Бо коли читаю сценарії, що присилають, враження таке, що ми досі живемо в СРСР і хочемо знімати ура-патріотичне кіно про наших і фашистів, тільки навпаки.
Сумно, що в нас так і лишився пострадянський менталітет.
2 
4880
Коментарі