"Держава виділяє багато грошей на закупку книг. Але відбувається все непрозоро" - Андрій Павлишин

З темних запилюжених халуп, з вічно замерзлими бібліотекарками, мізерними зарплатами та "античним" книжковим фондом повинні стати сучасними пульсуючими осередками культури. У Польщі перевернули ситуацію в книжковій галузі, бо почали саме з цього.

На базі вже нових бібліотек слід взятися за популяризацію читання, зробити його модним. Зірки повинні фотографуватися з книжкою в руках, як це відбувається в усіх цивілізованих країнах. А не з глянцевим, ще запакованим журналом на столику.

Потрібно реформувати загальнонаціональну закупку книжок. Зараз багато грошей виділяють на це. Але відбувається все непрозоро і суспільством не контролюється.

Складне й стратегічне завдання – фінансування перекладів української літератури іноземними мовами, популяризація її за кордоном.

Держава має розвивати резиденції для письменників, де вони могли би писати і мати нормальні умови праці. А іноземним письменникам давати можливість працювати на базі наших резиденцій.

Читайте також: "Ми не прорахували, що у Польщі до влади прийде велика група націоналістів і популістів" - Андрій Павлишин

Я би скорше здивувався, якби їм не пощастило. Команда туди прийшла дуже перспективна. Або їх зламають, і вони звільняться, або реалізують задумане.

Одним з радників Інститут книги є Ґжеґож Ґауден – останній директор польського Інституту книги у відставці і великий шанувальник України. До нього слід прислухатися.

Польський інститут книги розвинувся завдяки низці блискучих директорів. Але також там інше ставлення до культури - на неї не шкодують грошей. Міністерство культури розташоване просто навпроти Президентського палацу, на головні вулиці Варшави. Не кожне міністерство там може такою локацією похвалитися.

У Львові 1990-х виник потужний громадський рух. Одним з його елементів було товариство "Просвіта", з яким я співпрацював. Тоді – живе, енергійне. Тепер воно померло, бо одержавилося. Стало фінансуватися з публічних коштів, втратило імпульс, перетворилося на осердя ретроградів і консерваторів.

У нас, молодих ентузіастів, була ілюзія, що зможемо опертися на мережу відділень "Просвіти" по всій Україні, видаватимемо книжки, відновимо систему їхньої дистрибуції.

Задум закінчився крахом – приміщення книгарень активно розпродували, більшість крамниць не бажали брати українські книжки. Ми не знайшли нічого кращого, як запозичити досвіт західних країн – створити книжковий ярмарок, де зустрічатимуться автори, художники, друкарі, дистрибутори.

Впродовж року їздили на ярмарки у Франкфурті-на-Майні, Лейпцигу, Будапешті, Москві. І запустили Форум видавців як громадську організацію, максимально незалежну від держави.

Якщо уявити картину Іллі Репіна "Запорожці пишуть листа турецькому султанові", то я в організації був писарем. Усі ідеї під час обговорень зводив у підсумковий протокол. Приблизно у такій функції досі залишаюся при президентові Форуму Олександрі Коваль.

Це різні речі. "Арсенал" має фантастичне приміщення. Ми досі тіснимося у Палаці мистецтв, бо більшої експозиційної площі недалеко центру Львова немає.

"Книжковий Арсенал" - зразок впорядкованості та репресій. Це структура, яка за довго до початку події має свій план, локації. Зі всієї пропозиції чітко обирає те, що підходить їй. Така схема не підходить нам, львівським анархістам. Ми вбачали своє завдання у дещо іншому – створити майданчик для найбожевільніших ідей та запропонувати представити себе усім, хто цього бажає. Тому – тисячі заходів, десятки майданчиків, маса людей. І тому Форум ніколи не стане бізнесовою структурою.

Покоління, яке прийшло після нас, мало більше можливостей їздити по світу, вивчати мови, здобувати вчені ступені. Літературу, яку ми діставали великими зусиллями, вони могли читати вільно мовами оригіналу. Розвивалися завдяки іноземним грантам, а не копали паралельно на городі картоплю, щоб годувати голодних дітей. Вони відчувають вищість щодо нас, і це справедливо.